Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Здається, я знаю, як це. Він дуже білий. Він… він — людина?

— Хто його зна, — засміялася вона.

— Як… як гадаєш: я зрозумію, що робити, коли настане час? Так, як ти?

— Ти скоро дізнаєшся. — Вона поглянула на мою щиколотку. — Можливо, тобі варто десь присісти. Я принесу їжу.

Я хитнула головою.

— У мене все гаразд. Ти просто потримай важкі тарілки.

Мвіта, Тінґ і я не їли із Солою та Ссайку. Від цього мені полегшало на серці. Сола не відривався від їжі, щойно її перед ним поставили. Всього було дуже багато, навіть супу з еґусі, якого я не їла, відколи ми пішли із Джвагіра. Ми швидко вийшли, щойно ця парочка почала їсти й обговорювати груди й біографії літніх жінок, які невдовзі мали прийти.

Через мою щиколотку ми добиралися до свого табору майже півгодини. Я відмовилася спиратися на Мвіту чи Тінґ. Діставшись його, ми побачили, що Лую сидить сама. Вона розплела коси й розчесала своє афро. Вона була прекрасна навіть у смутку. Я застигла, дивлячись на Мвіту, який витріщився на два порожні місця там, де стояли намети Діті та Фанасі. На його обличчі промайнув вираз цілковитої, щирої відрази.

— Не може бути, — сказав він. — Вони пішли?

Лую кивнула.

— Коли?! Під час… коли Тінґ рятувала Оньєсонву життя? Вони пішли?

— Я дізналася про це, щойно ти пішов, — сказала я. — А тоді нагодився Сола…

— Як він міг? — заволав Мвіта. — Він знав… Я стільки всього йому розповідав… а він усе одно втік? Через Діті? Оту дівку?

— Мвіто! — вигукнула, підводячись, Лую. Тінґ реготнула.

— Ти ж не знаєш, — сказав Мвіта. — Ви — ти й Діті — просто вступали у близькість із ним, з чоловіками, наче кролиці.

— Стоп! — вигукнула Лую. — Для цього потрібні жінка і чоловік…

— Ми з ним розмовляли, як брати, — продовжував він, не зважаючи на неї. — Він казав, що все розуміє.

— Може, й розумів, — озвалася я. — Та це не означає, що він такий самий, як ти.

— Вбивства, тортури та зґвалтування снилися йому в жахіттях. Він казав, що в нього є обов’язок. Що зміни варті того, щоб за них померти. А тепер він тікає через жінку?!

— А ти не втік би? — запитала я.

Він поглянув мені просто в обличчя вологими червоними очима.

— Ні.

— Ти пішов через мене.

— Ми тут ні до чого, — відказав він. — Ти з цим пов’язана, це — твоя смерть. Я помру за тебе. Тут ідеться не тільки про нас.

Я заклякла.

— Мвіто, як це…

— Ні, — втрутилася Тінґ. — Притримайте язика. Всі. Припиніть.

Тінґ обхопила мої щоки теплими руками і сказала:

— Послухай мене.

Я зазирнула в її карі очі, і в мене швидко закрапали сльози.

— Досить відповідей. Зараз це не на часі, Оньє. Ти виснажена, ти приголомшена. Відпочинь. Облиш це. — Вона повернулася до Мвіти. — Вас лишилося троє. Це правильно. Забудьте про це.

Тієї ночі я сяк-так поспала. Мвіта притиснувся до мене всім тілом, а мій шлунок був повний після розкішних наїдків, які принесла нам Тінґ. Однак, поки я спала, почалися сни. В них Мвіта летів геть. Мені снилося, що ми з ним перебуваємо на невеличкому острівці з маленькою хаткою. Довкола нас дуже багато води. Земля м’яка від неї й укрита крихітними зеленими водними рослинками. У Мвіти виросли крила з брунатним пір’ям. Він полетів геть, навіть не поцілувавши мене й не озирнувшись.

Розділ 52

Ми вирушили зі Ссолу пізно-пізно вночі. З нами пішли вождиня Сесса, вождь Уссон, Ссайку і Тінґ.

— У вас буде одна година, тож рухайтеся швидко, — застеріг Ссайку, поки ми востаннє проходили повз намети. — Якщо втрапите в бурю, коли я її поновлю, напружтесь і йдіть далі.

Я почула тупіт маленьких ніжок.

— Еєсс! — просичала вождиня Сесса. — Вертай у ліжко!

— Але ж вона йде, мамо! — прокричала у сльозах Еєсс.

Її гучний голос розбудив кількох людей у навколишніх наметах. Тінґ лайнулася собі під носа.

— Прошу всіх повернутися до ліжок, — промовив вождь Уссон.

Люди все одно повиходили.

— Хіба нам не можна попрощатися, вождю? — запитав якийсь чоловік.

Вождь Уссон зітхнув і з неохотою погодився. Люди знову зашепотіли, їх стало більше. За хвилину вже зібрався великий натовп.

— Ми знаємо, куди вони йдуть, — сказала одна жінка. — Дайте нам бодай їх провести.

— Присутність Оньєсонву приносила нам радість, — сказала інша жінка. — Хоч вона й дивачка.

Всі засміялися. Шурхотячи босими ногами по піску, зібралося ще більше людей.

— Її гарна подруга, Лую, теж принесла нам радість, — заявив якийсь чоловік. Кілька чоловіків із ним погодилось, і всі знову розсміялися. Хтось запалив ароматичні палички. За кілька секунд усі наче за підказкою заспівали мовою ва. Ця пісня була схожа на зміїний хор і легко перекривала шум бурі. Співаючи, вони не всміхалися. Я здригнулася.

Еєсс міцно вчепилася в мою ногу. Схлипнула і врешті-решт сховала личко в мене на стегні. Якби я не несла вантаж на спині, то підняла б її. Я поклала руку їй на спину і притиснула її до себе. Коли пісня скінчилася, вождині Сессі довелося відривати Еєсс від моєї ноги. Вождиня дозволила дівчинці обняти мене й нагородити слинявим поцілунком у шию, відіслала її геть, а тоді поцілувала кожного з нас у щоку. Вождь Уссон потиснув Мвіті руку, а мене з Лую поцілував у лоба. Ссайку і Тінґ провели нас до краю бурі.

— Дивись уважно, — сказав Ссайку Тінґ, коли ми стали перед бурею. — Коли буря близько, все інакше. Опустіться на коліна.

Він підняв руки й повернув долоні до бурі. Проказав щось мовою ва й повернув долоні вниз. Коли він притиснув силу бурі до землі, та задрижала. Руки Ссайку напружились, і я побачила, як ворушаться під зморшками м’язи його шиї. Весь пісок, який був у повітрі, впав зі звуком, що нагадав мені сичання, який ва дуже часто вживають у своїй мові. «С-с-с-с-с-с-с-с-с». Ми прикрили обличчя, захищаючись від пилу. Ссайку просувався вперед. Порив вітру повністю звіяв пил, очистивши повітря. Нічне небо