Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Ми що, навіть не спробуємо? — не вгавала вона. — Ну, тобто це ж лише мотузка, а ти побував тут… іще малим, так? Вони мають звалитись одразу.

Мвіта проігнорував її, розпалюючи кам’яне багаття. Його світла виявилося досить, щоб відвернути увагу Лую від трупів. Мені тоді вже стало незатишно, а тепер просто захотілося вибігти на дощ і кинути виклик блискавці. У глибині печери, наполовину запорошені піском, який налетів сюди за багато років, були, мабуть, сотні комп’ютерів, моніторів, портативок і електронних книжок. Тепер я зрозуміла, звідки взявся металевий запах.

Стародавні монітори були завтовшки півдюйма, геть не схожі на набагато тонші монітори, які використовуються зараз, здебільшого розбиті чи тріснуті. Настільні комп’ютери були такі великі, що їх неможливо було втримати однією рукою. Ціла купа старих, неймовірно давніх речей, давно забутих у печері десь у глушині. Я вражено подивилася на Мвіту.

У Великій Книзі розповідалося про такі місця — печери, повні комп’ютерів. Їх туди напхали перелякані океке, що намагалися втекти від гніву Ані, коли вона знову повернулася до світу й побачила створений океке хаос. Це сталося незадовго до того, як вона принесла з зірок нуру, щоб ті поневолили океке… принаймні так стверджувала Книга. Чи означало це, що подекуди Велика Книга правдива? Океке справді ховали техніку в печерах від сердитої богині?

— Страхітливе місце, — прошепотіла Лую.

— Отож-бо, — відповів Мвіта.

Я не могла сказати нічого. Ми сиділи у гробниці для людей, машин і ідей, тим часом як надворі бушувала смертоносна буря.

— Як ти знайшов це місце? — спитала я. — Як ти тут опинився?

— І як ти так довго пам’ятав дорогу? — докинула Лую.

Він підійшов до тіл, які гойдалися. Ми з Лую приєдналися до нього.

— Гляньте сюди, — сказав він, показуючи на мідні кільця. — Хто б отак встромив їх у каміння?

Він зітхнув.

— Я ніколи не дізнаюся, що сталося чи ким були ці люди. Найпевніше, я прийшов невдовзі після того, як їх повісили. У них досі була… плоть. Мені вони здалися приблизно нашими однолітками.

— Океке чи нуру? — спитала Лую. Як я помітила, вона й не подумала, що вони могли бути еву чи представниками Червоного народу.

— Нуру, — сказав він і поглянув на тіла. — Аж не віриться, що вони досі тут… але все ж таки віриться.

За мить він додав:

— Я натрапив на цю печеру за кілька днів після втечі від повстанців-океке, після того, як вони кинули мене помирати. — Він показав ліворуч від себе. — Я сів під отією стіною, з’їв свої лікарські рослини й помолився Ані, щоб вони подіяли.

Лую явно страшенно кортіло дізнатися, що Мвіта має на увазі, кажучи «кинули помирати». На щастя, їй вистачило такту не спитати. Коли Мвіта бував не в гуморі, найрозумніше було дати йому поговорити.

— Я наполовину збожеволів, справді, — повів він далі. Потягнувся і… торкнувся ноги чоловічого трупа. Я здригнулася. — Я втратив єдиних рідних, яких знав. Утратив свого Майстра, і байдуже, що він був жахливою людиною. Змушений битися за океке, я бачив дещо жахливе й робив дещо жахливе. Я був еву. І мені було всього одинадцять років.

У мене були припаси. Харчі та вода. Я не помирав ні з голоду, ні зі спраги і вмів знаходити їжу. Сюди мене загнала спека. Вони обоє однозначно були мертві, але не смерділи…

Він підійшов до жінки.

— Вона була вкрита білими крабоподібними павуками — голими лишилися тільки її лице й руки, — продовжив він. — Павуки лізли одне на одного, але, постеживши за ними досить довго (а я так і зробив), можна було побачити, що вони обходять її тіло за певною траєкторією. Пам’ятаю, що кінчики пальців на її руках були синіми. Наче вона вмочала їх у фарбу індиго.

Він знову трохи помовчав.

— Навіть тоді я розумів, що павуки її захищають. Маршрут, яким вони рухалися, нагадав мені один з небагатьох символів нсібіді, яких навчив мене Даїб. Символ, який означає «власність». Я простояв хвилин, мабуть, із двадцять, просто витріщаючись на неї. Думав лише про батьків, яких ніколи не знав. Їх не повісили, але таки стратили… за те, що вони створили мене. Поки я стояв там, павуки потроху стали зіскакувати з неї й розбігатися по печері навсібіч. Коли зіскочили останні, вони просто заклякли на місці. Ніби чекаючи, коли я щось зроблю.

Я спробував усе. Я спробував зірвати тіла. Спробував перерізати мотузку. Спробував спалити її. Спалити їхні тіла, розвівши під ними величезне багаття. Навіть спробував удатися до джуджу. Нічого не спрацювало, і я просто оминув їх, сів спиною до комп’ютерів і заридав. За якийсь час павуки… вони знову заповзли на неї. Я провів там два дні, вдаючи, ніби не бачив тіл і павуків на жінці. Я набрався сил, оклигав, а тоді пішов.

— А що чоловік? — запитала Лую. — В ньому було щось дивне?

Мвіта хитнув головою, не прибираючи руки із запорошеної ноги мерця.

— Тобі цього знати не треба.

Мовчання. Мені закортіло спитати, і Лую, я не сумніваюся, теж. Чого саме не треба знати?

— То ти вважаєш, що вони були чаклунами? — запитала вона.

Він кивнув.

— І їхні вбивці, вочевидь, теж.

Він помовчав, насупившись.

— Тепер вони — лише кістки.

Раптом він схопив чоловіка за ногу й сильно потягнув. Мотузка зарипіла, із трупа здійнялася хмаринка пилу, але на цьому й усе. Майже-скелет лишився неушкодженим. Я замислилася про те, куди з жінки поділися павуки.

Тієї ночі мене накрило ковдрою безнадії, смутку й відчаю; що сильніше дощ і блискавка змочували й били землю, то важчою вона ставала. Лую вибрала собі місце на іншому боці печери, якнайдалі від тіл і комп’ютерів. Мвіта розвів для неї невеличке кам’яне багаття. Я не знала точно, чого вона хоче — усамітнитися сама чи дати усамітнення нам, — але в неї вийшло і те, і те.

Ми із Мвітою лежали на своєму килимку під його рапою, залишивши біля себе складений одяг. Тепла від кам’яного багаття було більш ніж удосталь, але я потребувала не тепла й не близькості. Мені несподівано стало байдуже, як сильно він мене обіймає, коли спить. Мені було неприємно лишатися в тій печері. Я чула, як важко крапає дощ надворі, гуркотить грім,