Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Я зробила крок назад і пригнулася, готова до бійки. Мвіта схопив мене і притягнув до себе. Лую забігла поперед мене, витягнувши ніж. Вони помчали до нас звідусіль. Темні обличчя. Зранені душі. У пошарпаних рапах і подертих штанях. Що більше їх ставало, то сильніше відчувався запах крові, сечі, гною й поту.

— Вона тут, о!

— Дівчина, що покладе край різанині?

— Та жінка прошепотіла правду, — вела старенька далі. — Приходьте й подивіться, приходьте й подивіться! О-о-о-о-о-о-о-оньєсонву-у-у-у-у-у-у!!! Еву, еву, еву!

Нас оточили.

— Зніми його, — промовила старенька, ставши переді мною. — Покажи нам своє обличчя.

Я позирнула на Мвіту. Його лице нічого мені не підказувало. В мене засвербіли руки. Я зняла покривало, і натовп охнув.

— Еву, еву, еву! — почав скандувати він. Гурт чоловіків праворуч від мене непевно посунув уперед.

— Ох, ох! — скрикнула старенька, застуючи їм шлях. — Нам ще не кінець! Хай Генерал тепер боїться! Ха! Тут його рівня!

— Оцей-от хлоп, — сказала одна жінка, вийшовши вперед і показавши на Мвіту. Один бік її обличчя розпух, а ще вона дуже явно була вагітна. — Він — її чоловік. Хіба не так казала та жінка? Що прийде Оньєсонву і ми побачимо найправдивішу любов? Що може бути правдивішим за двох еву, здатних любити одне одного? Здатних любити?

— Стули пельку, підстилко нуру, курво, яка ось-ось вибухне людською гниллю, — раптом сплюнув якийсь чолов’яга. — Нам слід тебе повісити й вирізати зло, яке в тобі росте!

Люди принишкли. Тоді декілька схвально загукали, і натовп заколивався.

Я відпихнула Мвіту й Лую і пішла на голос. Усі переді мною відскочили назад, і та старенька теж.

— Хто це зараз заговорив?! — прокричала я. — Ходи сюди. Покажися!

Тиша. Але він посунув уперед. Чоловік років тридцяти, може, старший, може, молодший. Я не могла сказати точно, бо в нього була спаплюжена половина обличчя. Він оглянув мене з голови до п’ят.

— Ти — прокляття жінки океке. Хай Ані допоможе твоїй матері, забравши в тебе життя.

Я напружилася всім тілом. Мвіта схопив мене за руку.

— Опануй себе, — сказав він мені на вухо.

Я переборола бажання відірвати чолов’язі те, що лишилося від його голови. Коли я заговорила, мій голос затремтів.

— Що з тобою сталося?

— Я родом звідтіля, — сказав він, показавши на захід. — Вони знову за це взялись, і цього разу вони нас доб’ють. П’ятеро з них зґвалтували мою дружину. А тоді отак порізали мене. Замість добити вони відпустили нас із дружиною. Сміючись, пообіцяли, що невдовзі мене наздоженуть. Згодом я довідався, що моя дружина носить одного з них. Одного з вас. Я вбив її й ту лиху істоту, що в ній росла. Те, що було в ній, мало ненормальний вигляд навіть після смерті.

Він підступив ближче.

— Ми ніщо перед Генералом. Слухайте мене всі, — проказав він, високо піднявши руки й повернувшись до натовпу. — Наші дні добігають кінця. Подивіться, що з нами сталося: ми чекаємо порятунку від цього поріддя зла! Нам треба…

Я вирвала руку у Мвіти й міцно схопила чолов’ягу за руку лівицею. Він почав пручатися, скреготати зубами, лаятися. Щоправда, він жодного разу не спробував мені нашкодити. Я зосередилася на своїх відчуттях. Це не було рівнозначно оживленню померлих істот. Я забирала, забирала й забирала, як черв’як, який об’їдає гнилу плоть на нозі, яка гниє, але лишається живою. Від цього свербіло, це було боляче, і це було… чудово.

— Відженіть… усіх… назад, — процідила я крізь зціплені зуби.

— Назад, назад! Ворушіться! — прокричав Мвіта, штовхаючи людей.

Лую зайнялася тим самим.

— Якщо вам дороге власне життя! — кричала вона. — Назад!

Я розслабила тіло, а коли чолов’яга звалився на землю, опустилася на коліна. Тоді звільнилася й затримала дихання. Нічого не відбулось, і я видихнула.

— Мвіто, — кволо покликала я, витягнувши руку. Він допоміг мені підвестися. Люди знову підійшли, щоб подивитися на чолов’ягу. Якась жінка стала біля нього на коліна й помацала його зцілене обличчя. Він сів.

Тиша.

— Бачите? Одуву тепер може всміхатися, — сказала одна жінка. — Я ніколи не бачила, щоб він усміхався.

Коли Одуву повільно встав, люди знову зашепотіли. Він подивився на мене і прошепотів:

— Дякую.

Якийсь чоловік підставив Одуву плече, і вони подалися геть.

— Вона прийшла, — сказав хтось інший. — А Генерал кинеться навтіки.

Всі радісно загукали.

Вони з’юрмилися довкола мене, а я віддала їм, що могла. Якби я спробувала зцілити стількох людей — чоловіків, жінок, дітей — від хвороб, душевних мук, страху, ран… якби я спробувала втнути бодай невеличку частку того, що зробила тепер, до того, що сталося серед Червоного народу, я б померла. Я допомогла кожній людині, яка підійшла до мене за ті кілька годин. Так, я вже не була тією жінкою, що осліпила мешканців Папа-Ші. Та я ніколи не шкодуватиму, що вчинила так із тими людьми, через те, що вони зробили з Бінтою.

Мвіта готував для людей ліки з трав і перевіряв животи у вагітних жінок, пересвідчуючись, що з ними все гаразд. Навіть Лую допомагала — сиділа зі зціленими й розповідала історії про нашу подорож. Ці люди були цілком готові поширювати звістку про Оньєсонву-Чаклунку, Мвіту-Цілителя та Лую-Красуню зі східних вигнанців.

Коли ми пішли, до мене підбіг один чоловік. Він був цілий, але ходив, сильно кульгаючи. Він не просив мене його зцілити. А я йому й не пропонувала.

— Отуди, — сказав він, показуючи на захід. — Якщо ти — та сама жінка, то вони знову взялися за це в кукурудзяних селах. Виглядає на те, що наступним буде Ґаді.

Ми отаборилися на ділянці сухої голої землі неподалік від Ґаді.

— Вони розповідали, що жінка океке, яка ніколи не їла, але явно не голодувала, ходила тут і «нашіптувала звістки», — сказала Лую, коли ми сиділи в темряві. — Вона передрікає, що їхнім стражданням покладе край чаклунка-еву.

Було холодно, але ми не хотіли привертати до себе увагу, розводячи кам’яне багаття.

— Вони казали, що вона говорила тихо й розмовляла на дивному діалекті.

— Моя мати! — вигукнула я й зупинилася. — Інакше вони б нас убили.

Моя мати вдавалася до алу, линула сюди й розповідала океке про мене, наказуючи їм чекати