Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Я… Я знаю місце, в якому можна сховатися, — раптом заявив Мвіта.

— Де воно? — запитала я.

Він трохи помовчав.

— У печері. Неподалік звідси. — Він висмикнув з руки Лую портативку й натиснув кнопку збоку, щоб посвітити. Хмари щойно закрили собою сонце. Хоча було близько третьої дня, здавалося, ніби вже закінчуються сутінки. — Хвилин за десять… бігу.

— Добре, куди бігти? — скрикнула Лую. — Чому ми…

— Ще ми б могли спробувати її перегнати, — раптом сказав він. — Можна піти на північний захід і…

— Ти що, здурів? — розсердилася я. — Ми не можемо перегнати бурю унґва!

Він щось пробурчав, але я його не розчула через гуркіт грому.

— Що?

Він насупився на мене. Небо розколола блискавиця. Ми позадирали голови.

— Де там твоя печера? — запитала я.

Та він усе одно нічого не сказав. Лую, здавалось, от-от вибухне. Кожна секунда, яку ми там простоювали, наближала нас до смерті від удару блискавки.

— Не… Не думаю, що нам варто туди йти, — за мить сказав він.

— То ми маємо залишитися тут і померти? — закричала я. — Ти знаєш, що…

— Так! — різко відповів він. — Я теж це пережив! Але сховатися… це місце ненормальне, воно…

— Мвіто, — заговорила Лую. — Ходімо, на це немає часу. Ми розберемося з усім, що там буде. — Вона зі страхом поглянула на небо. — У нас немає вибору.

Я придивилася до нього. У Мвіті рідко можна було помітити страх, але зараз він дійсно боявся.

— То ти можеш підштовхувати мене до всіяного голками маскарада й вимагати від мене зіткнутися зі своїм страхом, але сам не можеш зайти до якоїсь дурнуватої печери?! — закричала я, розмахуючи руками. — Тобі легше вбити нас усіх? А я гадала, що ти тут чоловік, а я — жінка.

Мої слова сильно ранили, але мені було байдуже. До блискавки з громом додався дощ. Мвіта тицьнув пальцем мені в лице, а я у відповідь люто подивилася на нього. Лую заверещала: грім загуркотів особливо гучно. Вона притиснулася до мене ззаду.

— Ти зайшла надто далеко, — сказав він.

— А можу ще далі! — крикнула я, заливаючись сердитими сльозами, які, стікаючи, змішувалися з дощем.

Ми стояли десь у глушині, люто дивлячись одне на одного, тим часом як до нас наближалася буря унґва. Він схопив мене за руку й потягнув за собою. Гаркнув через плече:

— Лую!

— Я за вами!

Ми не бігли, та я не зважала на те. Була надто сердита, щоб боятися. Мвіта тягнув мене за собою, не змінюючи темпу, а Лую трималася за моє плече, опустивши голову. Не знаю, як він розбирав дорогу під отим сильним дощем.

Нас не вдарило блискавкою. Мабуть, не такою була воля Ані. Чи, може, такою була наша воля. Ми йшли п’ятнадцять хвилин. Діставшись великого гранітного утворення, біля підніжжя якого зяяла печера, зупинилися. Ми з Лую негайно зрозуміли, чому Мвіті не хотілося туди йти.

Дощ періщив так, що вхід до печери затуляли потоки води, але їх ставало чітко видно з кожним ударом блискавки. Вони гойдалися на вітрі, який здійняла буря. Це були тіла двох людей, що висіли на вході до печери. Такі старі, що засохли та зморщилися від спеки й сонця; в них лишалося більше кістки, ніж плоті.

— Як давно вони тут? — прошепотіла я. Мене не почули ні Лую, ні Мвіта.

Пролунав гучний вибух: неподалік у землю влучила блискавка. Сильний вітер підштовхнув нас до печери. Мвіта йшов попереду, але не відпускав моєї руки. Я вимогла, щоб ми пішли до печери, і тому йшли ми всі.

Коли ми зайшли, мою голову і плечі залило водою, що падала на вході. Я зосередила увагу на тілах, які гойдалися праворуч від мене. Вони належали чоловікові й жінці, принаймні на це вказував побляклий від сонця пошарпаний одяг. На ній була довга сукня і покривало, а на ньому — кафтан і штани. Зрозуміти, ким вони були — океке, нуру чи кимось іншим, — уже стало неможливо. Вони висіли на товстих мотузках, обвитих довкола мідних кілець, які були закріплені у стелі печери. Нам довелося притиснутися до бокової стінки входу, щоб їх не зачепити. Всередині було надто темно, щоб оцінити глибину.

— Печера не така вже й глибока, — сказав Мвіта, зібравши докупи кілька каменів. Я допомогла йому, намагаючись не зважати на гострий, майже металевий запах. Нам було потрібне гарне велике кам’яне багаття, більше заради світла, ніж заради тепла. Лую стояла на місці, витріщаючись на двох мерців. Я не стала просити її про допомогу. Ми із Мвітою вже пережили власну смерть, а Лую — ні.

— Мвіто, — тихо покликала я.

Він гнівно зиркнув на мене.

Я зухвало витримала цей погляд і пробурмотіла:

— Я від своїх слів не відмовляюся.

— Ну звісно, — відказав він.

— Ти теж маєш дивитися в обличчя своїм страхам, — промовила я. — А ще ми могли загинути через тебе.

За мить його обличчя пом’якшало.

— Гаразд, — погодився він. Трохи помовчав, а тоді сказав: — Я б нізащо не допустив, щоби хтось із вас загинув через мене. Мені просто було потрібно трохи часу на роздуми.

Він уже почав відвертатись, але я взяла його за руку й розвернула назад до себе.

— Вони були тут, коли ти…

— Так, — відповів Мвіта, уникаючи моїх очей. — Щоправда, тоді вони були набагато… свіжіші.

Отже, ці люди провисіли тут понад десятиліття. Мені захотілося спитати, чи знає він, що вони зробили.

Мені хотілося спитати його багато про що, але тоді це було недоречно.

— Лую, — промовив він за кілька хвилин, коли ми з ним уже намостили чималу купу каміння. — Ходи сюди. Годі на них витріщатися.

Вона повільно, ніби виходячи з трансу, повернулася. Її лице було мокре.

— Сідай, — сказав Мвіта. Я підійшла до неї й узяла за руку.

— Треба їх поховати, — сказала вона, коли я посадовила її перед купою холодного каміння.

— Я намагався, — відповів Мвіта. — Не знаю, як їх там повісили, але їх не можна зняти і їхні кістки не падають.

Він поглянув на мене, і я все зрозуміла.