Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор
Аро нічого тобі не казав, бо вважав, що тобі не потрібні нові сюрпризи. До того ж тоді в тобі ніяк не проявлялася здатність до алу. Сумніваюся, що він узагалі міг собі уявити, що в тебе ця здібність така потужна.
Я відкинулася назад із роззявленим ротом.
— Якщо я все це тобі розповідаю, — провадив Мвіта далі, — то можу й розповісти все інше, що знаю про тебе та твою матір.
Якби ж то те, що Мвіта відкрив мені далі, розповіла сама мати. Я була б дуже рада почути це від неї. Але моя мати завжди була повна таємниць. Гадаю, так проявлявся її бік алусі. Навіть показуючи мені зелену місцевість, вона вирішила зробити це так, щоб я її не впізнала. А ще мати ніколи не розповідала мені багато про своє дитинство.
Напевно я знала таке: у неї були близькі стосунки з братами й батьком, Ксабіфом. Із матір’ю, Саїдою, вона була не така близька. Народом моєї матері були Люди солі. Їхнім основним заняттям був продаж солі, видобутої з велетенської ями, що лишилася на місці солоного озера. Як до неї дістатися, знав лише народ моєї матері. Батько брав її та її старших братів у двотижневі поїздки збирати сіль. Вона обожнювала подорожувати й не могла витерпіти такої тривалої розлуки з батьком.
Якщо вірити Мвіті, мати моєї матері, Саїда, теж була вільною душею. І хоча вона любила своїх дітей, материнство давалося їй нелегко. Те, що всіх її дітей місяцями не бувало вдома, цілком її влаштовувало. А ще це цілком влаштовувало її чоловіка, бо батьківство давалося йому легко, а дружину він кохав і розумів.
На Соляному шляху моя мати навчилася любити пустелю, дороги, відкритий простір. Вона пила молочний чай і голосно, до хрипоти розмовляла з братами й батьком. Але було в цих подорожах і дещо більше. Щоразу, коли вона опинялася в пустелі, батько заохочував її до посту.
«Чому?» — запитала вона першого разу.
«Побачиш», — відповів їй батько.
Мені стало цікаво: а може, вона навіть побачила там кпоньюнґо, що вийшла із соляних пластів?
Поки Мвіта переказував мені це — те, що моя мати розповіла Аді й так і не розповіла мені, — я заплющила очі.
— Отже, тоді вона вже прекрасно цим володіла? — запитала я.
— Навіть Аро явно заздрив, розповідаючи мені, у скількох місцях побувала твоя мати, — відповів Мвіта. — Зокрема в лісах.
— Ох, Мвіто, це було так прекрасно.
— Я цього й уявити собі не можу, — сказав Мвіта. — Стільки життя. Твоя мати… як же це мало на неї вплинути.
— Мама… Я ніколи цього не знала, — прошепотіла я. — Але хто попросив про це для неї? Якщо вона була здатна пройти ініціацію, хтось неодмінно про це попросив.
Мвіта знизав плечима.
— Мені здається, що то був її батько.
— З ним, певно, сталося щось жахливе, якщо він попросив.
— Можливо. — Він узяв мене за руку. — І ще одне. Коли ми пішли з Джвагіра, Аро саме думав, чи не взяти йому твою матір за ученицю.
— Що?! — Я аж сіла. Не до кінця загоєні порізи в мене на грудях і синці на ногах запульсували болем.
— І ти знаєш, що вона погодиться, — додав Мвіта.
Розділ 50
Я весь ранок дивно почувалась у власній шкурі. Від страшних Даїбових побоїв жахливо боліло все тіло. Мене мучили сильні сумніви у власних здібностях і призначенні. Через місячні моя матка розжарилася, наче камінь із кам’яного багаття. Мої руки були вкриті малюнками-джуджу. Моя права рука була небезпечна. Моя мати виявилася не такою простою, як я вважала, і те, чим вона була, було в мені. І те саме стосувалося мого біологічного батька. Та життя ніколи не зупиняється.
— Я скоро повернуся, — сказав Мвіта. — Протримаєшся без мене?
— Протримаюся. — Почувалася я жахливо, але також хотілося трохи побути на самоті.
Кілька хвилин по тому, коли я повільно витягувала ноги, до мене забігла Лую.
— Вони зникли! — заверещала вона.
— Що? — здивувалася я.
— Вони пішли, коли піщана буря припинилася, — пробелькотіла Лую. — І забрали Санді.
— Стоп, зачекай. Хто?!
— Діті, Фанасі! — прокричала Лую. — Всі їхні речі зникли. Я знайшла оце.
Лист був написаний кривуватим почерком Діті на подертій білій ганчірці.
Моя подруго Оньєсонву!
Я тебе дуже люблю, але не хочу брати в цьому участі. Це зі мною, відколи Бінту було вбито. З Фанасі те саме. Буря припинилась, і ми вважаємо, що це знак: треба тікати. Ми не хочемо загинути, як Бінта. Ми з Фанасі усвідомили, що кохаємо одне одного. І так, Лую, ми консумували наш шлюб. Якщо на це буде воля Ані, ми повернемося до Джвагіра й житимемо так, як нам судилось. Оньє, дякую. Ця подорож необоротно змінила нас на краще. Ми просто хочемо жити, а не загинути, як Бінта. Ми привеземо звістку про вас до Джвагіра. І сподіваємося почути про вас неймовірні історії. Мвіто, подбай про Оньє.
Твої друзі
Діті та Фанасі
— Санді вирішила, що вони потребують її більше, ніж ми, — прошепотіла я. Моїм обличчям покотилися сльози. — Мила верблюдиця. Вона ж не в захваті від них обох.
Я поглянула на Лую.
— Я з тобою до кінця, — сказала вона. — Тому й пішла.
Вона трохи помовчала.
— І саме тому пішла Бінта.
До намету ввірвалася Тінґ.
— Ссайку повернувся, — оголосила вона. — Ти одягнена? Добре.
Вона виринула з намету, а за мить повернулася із Ссайку та явно знервованим Мвітою. За ним ішла якась людина, закутана в чорні шати. У мене підкосилися ноги.
Розділ 51
Коли всередину пафосно ввійшов Сола, Лую вислизнула з намету. Сола був значно вищий,
