Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Вставай, — тихо сказав Мвіта й поцілував мене в голе плече.

Він підвівся, пов’язав на талії свою зелену рапу і вийшов надвір. Повернувся з чашкою води. Сягнув у купу мого одягу й витяг блакитну кофтину.

— Вдягни це, — сказав він. — І… — Знайшов блакитну рапу. — І це.

Я піднялась, і з мене спало простирадло. Коли мого тіла торкнулося холодне повітря, мене накрила чутливість. Захотілося схлипнути. Я загорнулась у блакитну рапу. Він передав мені воду і сказав:

— Будь сильною. Вставай.

Вийшовши, я з величезним подивом побачила, що Діті, Лую та Фанасі сидять надворі повністю вдягнені та їдять свіжий хліб. Від запаху хліба в мене забурчало в животі.

— Ми вже запідозрили, що ви надто… виснажені, щоб піти, — сказала Лую, підморгнувши.

— Тобто ви були в таборі й усе почули? — запитала я.

Фанасі гірко розсміявся. Діті відвела погляд.

— Я спізнилась, але так, — усміхнулася на весь рот Лую.

Коли я помилася й одяглася, гурт жінок уже виходив. Ішли вони повільно. Наздогнати їх було легко. Мвіта й Фанасі, єдині чоловіки в групі, здавалося, нікого не бентежили. Була там і Тінґ.

— Я представлятиму Ссайку, — пояснила вона.

Я помітила, як вони із Мвітою швидко обмінялися поглядами.

Дорога до краю пилової бурі на західному боці була недалека — милі з півтори. Але ми йшли так повільно, що шлях розтягнувся майже на годину. Ми співали пісні для Ані; деякі з них я знала, але чимало — ні. Коли всі зупинилися, мені вже голова йшла обертом від голоду, і я була рада сісти. Було вітряно, шумно і трохи лячно. За кілька ярдів вітер просто перед очима перетворювався на бурю.

— Відпусти її волосся, — сказала Мвіті Тінґ.

Він витягнув з мого волосся відрізок пальмового волокна, і воно затріпотіло на вітрі. Тепер усі вже затихли. Молилися. Багато хто став на коліна, опустивши голову на пісок. Діті, Лую та Фанасі стояли й далі, дивлячись на пилову бурю. Лую й Діті були з родин, у яких до Ані рідко зверталися з молитвами. Їхні матері ніколи не ходили в усамітнення, і самі вони теж. Мені не йшла з голови мати і те, як із нею все це сталося: коли приїхали скутери, вона молилася так само, як ці жінки. За мною була Тінґ. Я відчула, що вона робить щось із моєю шиєю. Зупинити її мені бракувало сил.

— Що ти робиш? — запитала я.

Вона нахилилася до мого вуха.

— Це суміш пальмової олії, сліз старої на смертному одрі, сліз немовляти, менструальної крові, чоловічого молока, шкіри з лапи черепахи та піску.

Я здригнулася з огиди.

— Ти не знаєш нсібіді, — продовжила вона. — Це — письмове джуджу. Позначити ним щось означає здійснити якусь зміну, воно звертається до духу напряму. Я позначила тебе символом перехрестя, на якому зустрінуться всі твої «я». Стань на коліна. Попроси Ані про це. Вона дасть це тобі.

— Я не вірю в Ані, — відповіла я.

— Все одно ставай на коліна й молися, — сказала вона й підштовхнула мене вперед.

Я притиснула чоло до піску, чуючи шум вітру у вухах. Минали хвилини. «Я страшенно зголодніла», — думалося мені. Я почала відчувати, що мене щось стримує. Повернула голову та вдивилась у небо. Побачила, як сонце сіло, знову зійшло, а тоді знову сіло. Минуло багато часу, а все інше не має значення.

Раптом я впала в пісок. Він проковтнув мене, як звіряча паща. Останнє, що мені запам’яталося, перш ніж світ вибухнув, — це слова якоїсь дівчини:

— То нічого, Мвіто. Вона відпускає. Ми на це чекали, відколи вона сюди потрапила.

Кожна частина мене, що була мною. Моє довге тіло еву. Моє коротке терпіння. Мій імпульсивний розум. Мої спогади. Моє минуле. Моє майбутнє. Моя смерть. Моє життя. Мій дух. Моя доля. Мій провал. Я була повністю знищена. Я була мертва, зламана, розсіяна й поглинута. Мені було в тисячу разів гірше, ніж тоді, коли я вперше обернулася на птаха. Я нічого не запам’ятала, тому що була нічим.

А тоді стала чимось.

Я це відчувала. Хтось потроху збирав мене докупи. Хто саме? Ні, не Ані. Це була не богиня. Це було щось холодне, якщо воно взагалі могло бути холодним. І безжальне, якщо воно могло бути безжальним. Логічне. Стримане. Може, сказати, що це був Творець? Той, Кого Неможливо Торкнутися? Той, хто не бажає, щоб його торкалися? Четвертий аспект, про який не міг замислитися жоден чаклун? Ні, я не можу такого говорити, тому що це — найстрашніше богохульство. Принаймні так сказав би Аро.

Проте мої дух і тіло було остаточно, повністю стерто… хіба не це, на думку Аро, відбувається з будь-якою істотою, що зустрічає Творця? Збираючи мене заново, Він склав мене по-новому. Так, як було логічніше. Я пам’ятаю ту мить, коли повернувся на місце останній шматочок мене.

— Ох-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х, — видихнула я.

Найперше я відчула полегшення. Мені знову згадалося, як я сиділа на дереві іроко. Моя голова тоді була як будинок. Тоді здавалося, ніби в цьому будинку злегка прочиняються деякі двері — двері зі сталі, дерева, каменю. Цього ж разу всі двері та вікна рознесло на друзки.

Я знову полетіла вниз. Важко гепнула на землю. Моєї шкіри торкнувся вітер. Я замерзала. Я була мокра. «Хто я?» — питала я себе. Очей не розплющила — не могла згадати, як це робиться. Щось ударило мене по голові. А тоді щось іще. Я несвідомо розплющила очі. Я була в наметі.

— Як вона може бути мертва?! — кричала Діті. — Що сталося?

Тут я негайно все збагнула. Хто я така, чому, яка саме і коли. Знову заплющила очі.

— Не торкайтеся її, — промовив Ссайку. — Мвіто, звернися до неї. Вона повертається. Допоможи їй завершити подорож.

Пауза.

— Оньєсонву, — його голос звучав дивно. — Повернись. Тебе не було сім днів. А тоді ти впала з неба, як зниклі діти Ані у Великій Книзі. Якщо ти повернулася до життя, жінко, розплющ очі.

Я розплющила очі. Я лежала на спині. Мені боліло все тіло. Він