Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Вони накинулись одночасно. Я почала битись: одного з них кÓпнула в обличчя, іншого схопила за яйця і якнайсильніше стиснула. Потрібно було лише дістатися дверей, щоб мене побачили інші.

Мене схопив високий. Із таверни долинало забагато гамору, а не встигла я закричати, як з мене вибило дух. Я лупила, дряпалася й кóпала. Нагородою мені за кожний вдалий стусан були гарчання і лайка. Але їх було четверо. Той, що з косами, схопив мене за волосся, і я повалилася назад. Тоді вони потягнули мене геть від дверей. Так, навіть юнак. Я стурбовано роззирнулася довкола, тримаючись за свою косу. Поблизу були інші люди.

— Агов! — гукнула я жінці, яка просто стояла на місці й витріщалася. — Допоможіть! Допоможіть мені, о!

Але вона не допомогла. Ще кілька людей чинили так само: просто стояли на місці й дивилися. В цьому прекрасному місті мистецтва та культури, коли жінку-еву тягнули до темного провулку й ґвалтували, ніхто нічого не робив.

«Ось що сталося з моєю матір’ю, — подумала я. — І з Бінтою. І з безліччю інших жінок океке. Жінок. Ходячих мерців». У мені зажеврів дуже, дуже сильний гнів.

Я була бриколером — людиною, що користується тим, що має, щоби зробити те, що мусить, і я вчинила саме так. Я подумки відкрила свою чаклунську торбу науки бушу і зосередилася на Містичних аспектах. Аспект ува, фізичний світ. Повіяв легенький вітерець.

Вони занурили моє лице в багнюку, розідрали на мені одяг і звільнили пеніси. Я зосередилася. Вітер посилився. «Зміна погоди має свої наслідки, — повчав Аро. — Навіть у малому масштабі». Але зараз мене це не обходило. Коли я по-справжньому сердита, коли сповнена жорстокості, все легко і просто.

Чоловіки помітили вітер і відпустили мене. Хлопчисько зарепетував, високий витріщився, товстун спробував вирити нору, щоб сховатись, а той, що з кісками, схопився за голову з жаху. Вітер притиснув їх до землі. У мене він хіба що розпатлав пишну косу і вільний одяг. Я встала й подивилася на них згори вниз. Зібрала вітер, який у моїх руках став сіро-чорним, і стиснула, а тоді витягнула його у воронку. І я зібралася запхати її в кожного з чоловіків — так, як кожен з них хотів запхати в мене свій пеніс.

— Оньєсонву! Не треба! — лунко, неначе кинувши в мене свій голос, гукнув Мвіта.

Я підняла очі.

— Подивись на мене! — закричала я. — Подивись, що вони хотіли зі мною зробити!

Вітер не давав Мвіті підійти ближче.

— Згадай! — прокричав він. — Ми не такі. Жодного насильства! Саме це нас і вирізняє!

Моя лють відступила, прийшла ясність, і я затремтіла. Не засліплена гнівом, я чітко зрозуміла, що хочу вбити цих чоловіків. Вони зіщулилися на землі. Злякалися мене. Я оглянула всіх, хто зібрався довкола. Подивилася на Бінту, Лую, Діті та Фанасі: всі вони стояли поряд. На Мвіту я дивитися не стала. Націлила чорний ревучий вітровий спис на наймолодшого.

— Оньєсонву, — благав Мвіта. — Довірся мені. Просто довірся мені. Будь ласка!

Я стиснула вуста. Згадала, як уперше побачила Мвіту. Як він сказав мені зіскочити з дерева після того, як я несвідомо перетворилася на птаха. Я не змогла побачити його обличчя, не знала, хто він, але навіть тоді йому довіряла. Я метнула спис, і він пробив велику діру біля юнака. Тоді до мене прийшла думка. Я обернулася. У Великій Книзі згадується одна неймовірно страхітлива істота. Вона говорить самими загадками, і люди в переказах бояться її більше за смерть, хоча вона ніколи не вбиває.

Я обернулася на сфінкса. Тіло в мене стало як у велетенської міцної пустельної кішки, але голова лишилася своя. Так я вперше скористалася знайомою оболонкою, змінила її розмір і залишила частину себе незмінною. Чоловіки поглянули на мене й заволали. Припали до землі ще щільніше. Глядачі теж заволали й кинулися навсібіч.

— Як вам іще раз захочеться напасти на жінку-еву, згадайте моє ім’я: Оньєсонву, — проревіла я, махнувши на них своїм товстим хвостом. — І бійтеся за своє життя.

— Оньєсонву? — перепитав один із чоловіків, вирячивши очі. — Йо-ой! Джвагірська чаклунка, що може воскрешати померлих? Вибачте! Вибачте! — Він заховав обличчя в багнюці.

Юнак заплакав. Інші почали недоладно вибачатися.

— Ми не знали.

— Ми забагато викурили.

— Будь ласка!

Я насупилась і обернулася назад.

— Звідки ви про мене знаєте?

— Про вас розповідали подорожні, ада-м, — відповів один із чоловіків.

Мвіта вийшов уперед.

— Ану геть звідси, поки я сам вас не повбивав!

Він тремтів так само, як я. Щойно вони кинулися навтіки, Мвіта підбіг до мене.

— Де тобі болить?

Поки я стояла на місці, Мвіта знову прикрив моє тіло одягом і торкнувся мого обличчя. Інші тихенько з’юрмилися довкола.

— Перепрошую, — промовила одна жінка. Вона була приблизно моя ровесниця і, як і багато інших жінок, мала в носі срібне кільце. Ця жінка видавалася неясно знайомою.

— Що таке? — грубо запитала я.

Жінка відступила на крок, і я відчула глибоке задоволення.

— Я… ну, я хотіла… Я хочу вибачитися за… за це, — пробелькотіла вона.

— Чому? — Я насупилася: зрозуміла, де її бачила. — Ти стояла нерухомо, як і всі інші. Я тебе бачила.

Вона відступила ще на крок. Мені захотілося плюнути в неї, а тоді віддерти їй нігтями лице. Мвіта міцніше обняв мене за талію. Лую гучно втягнула повітря крізь зуби і пробурчала щось, а тоді Фанасі сказав:

— Ходімо.

Бінта ригнула.

— Вибачте, — промовила жінка. — Я не знала, що ви — Оньєсонву.

— То якби я була якоюсь іншою еву, це було б нормально?

— Жінки-еву — проститутки, — спокійно заявила вона. — У них є бордель у Колисці, який називається «Козяча волосина». Колиска — це житловий район Банзи, в якому мешкаємо ми всі. Вони приходять сюди із Заходу. Ви ніколи не чули про Банзу?

— Ні, — відповіла я. Ненадовго замовкнула, знову відчувши, що колись уже чула про Банзу. Зітхнула: це місто викликало в мене огиду.

— Благаю. Підіть до будинку на пагорбі, — сказала жінка, подивившись на мене, а тоді — на Мвіту. — Будь ласка. Я не хочу, щоб Банза запам’яталася вам саме цим.