Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Очі старенької затрималися на мені ще на секунду.

— Вона подорожує з тобою? — запитала вона, показавши на мене.

— Так, — відповіла Лую та всміхнулася мені. — Це моя найближча подруга.

Старенька спохмурніла.

— Тоді я молитимуся за вас Ані. За вас обох. Щодо неї я не впевнена, але ти, здається, дівчинка хороша і чиста.

— Прошу, скажіть, — не вгавала Лую. — Де ви бачили цих двох дівчат?

— Я мала знати. Ті дівчата притягували чоловіків, як магніти. — Вона зиркнула на мене, і їй наче захотілося сплюнути. Я подивилася їй у вічі. — Спробуйте пошукати в таверні «Біла хмаринка».

— Така стара має бути розумнішою, — буркнула я Лую, коли ми пішли за Фанасі та Мвітою повз решту ринкових яток до невеличкої будівлі, що яскраво світилася зсередини.

— Забудь про неї, — відповіла Лую і дістала свою портативку. — Ось, поглянь. — Вона натиснула на кнопку збоку, і портативка ніжно запищала. Лую перевернула її, і крихітні дверцята внизу пристрою ковзнули вгору, відкриваючи дисплей.

— Мапа, — сказала Лую. Портативка знову запищала. — Дивись.

У неї на долоні портативка показала яскраво-біле зображення мапи. З кожним рухом Лую вона поверталася, зберігаючи потрібну орієнтацію. Якщо ця мапа була точна, а я так і думала, то вона була набагато детальніша за Мвітину.

— Бачиш жовтогарячу лінію? — запитала Лую. — Та жінка запрограмувала її так, щоб мапа показувала шлях із Джвагіра на Захід, якщо йти строго на захід. Ми відхилилися милі на три. А бачиш оце? Тиснеш оцю кнопку, і портативка починає нас відстежувати. Коли ми почнемо надто сильно відхилятися від курсу, вона запищить.

Лінія проходила Королівством Семи Рік, зокрема містом на п’ятій ріці, що називалося Дурфа. Я насупилася. Неподалік від нього було рідне село моєї матері. Чи знала вона, як прямо на схід ішла?

— Як ти думаєш, хто створив мапу? — запитала я.

Лую знизала плечима.

— Та пані не знала.

— Ну, сподіваюся, що не якийсь нуру, — сказала я. — Уявляєш собі, що було б, якби вони знали точні координати стількох міст океке?

— Вони ніколи не покинуть своїх безцінних річок, — відповіла Лую. — Навіть заради того, щоби поневолити, зґвалтувати та вбити ще більше океке.

«Я не так уже й упевнена, що це правда», — подумалося мені.

Ми помітили їх, щойно зайшли до таверни. Бінта сиділа на колінах в одного молодика, тримаючи червоний келих із пальмовим вином. Верхня частина її сукні була наполовину розкрита. Молодик шепотів їй на вухо, однією рукою пощипуючи її оголений лівий сосок. Бінта відпихнула його руку, а тоді передумала й повернула її. Ще один чоловік, з гітарою, виконував для неї пристрасну серенаду. От вам і скромняга Бінта. Діті сиділа в оточенні сімох чоловіків, які ловили кожне її слово. Вона теж тримала келих із пальмовим вином.

— Ми пройшли далеко і пройдемо ще далі, — нечітким голосом розповідала Діті. — Ми не допустимо, щоб наші люди гинули й далі. Ми це зупинимо. Ми вправно б’ємося.

— Ви — і яке військо? — запитав один чоловік. Усі засміялися.

— У вас, двох прекрасних створінь, узагалі є ватажок?

Діті широко всміхнулася, погойдуючись.

— Потворна еву.

І розреготалася.

— Отже, ви, дві дівчини, йдете на Захід за повією, щоб урятувати народ океке, — засміявся один із чоловіків. — Ой-йой, ці джвагірські дівчата навіть кращі за ту грудасту оповідачку!

— Діті! — крикнув Фанасі й зайшов усередину.

Вона спробувала встати, але впала в обійми одного з чоловіків. Він допоміг їй підвестись і простягнув її Фанасі.

— То ця дівка твоя? — запитав чоловік.

Фанасі взяв Діті за передпліччя.

— Що ти робиш?!

— Розважаюся! — крикнула вона й висмикнула руку.

— Ми збиралися повернутися вранці, — сказала Бінта й хутко прикрилася верхньою частиною сукні. Я так розізлилася, що повернулася й вийшла за двері.

— Не заходь далеко, — сказав мені вслід Мвіта. Він знав, що йти за мною не треба.

Я вийшла в ніч; вітер відкинув назад моє покривало перед носом у компанії молодих чоловіків. Вони курили щось із запахом солодкого вогню. Сигари з бурою кактусовою живицею. У Джвагірі їх сприймали дуже несхвально. Вони розбещують, пришвидшують ноги і страшенно псують дихання. Я спіймала покривало й натягнула його знову.

— Велетко-еву, — промовив той, який стояв найближче до мене. Він був найвищим із чотирьох чоловіків, майже такий, як я. — Я тебе ще не бачив.

— Я тут іще не бувала, — відповіла я.

— Чому обличчя ховаєш? — запитав інший і змінив позу. Його штани здавалися надто тісними для таких гладких ніг.

Усі четверо з цікавістю підступили до мене. Високий чолов’яга, що назвав мене велеткою, сперся на будівлю поруч зі мною, ставши між мною та дверима таверни.

— Мені так подобається, — відповіла я.

— А я гадав, що жінкам-еву подобається взагалі ходити голяка, — це сказав чоловік із довгими чорними косами. — Що ви — сестри сонця.

— Ходімо, порозважаєш мене, — сказав високий і взяв мене за руку. — Ти найвища жінка, яку я коли-небудь бачив.

Я кліпнула й насупилась.

— Що?

— Звісно, я тобі заплачу, — додав він. — Про це просити не треба. Ми ж знаємо, чим ти займаєшся.

— Після нього можеш розважити мене. — Цьому, судячи з вигляду, було щонайбільше шістнадцять.

— Я сюди прийшов раніше за вас обох, — заявив товстун. — Першим вона розважить мене. — Він поглянув на мене. — Та й грошей маю більше.

— Якщо ти не пропустиш мене першим, я твоїй жінці розкажу, — пообіцяв юнак.

— Ну то розкажи їй, — гарикнув товстун.

У Джвагірі еву були ізгоями. У Банзі жінки-еву були проститутками. Хоч куди я йшла, всюди було кепсько.

— Я праведниця, — заявила я, не допускаючи дрожі в голосі. — Я нікого не розважаю. Я неторкана і лишуся неторканою.

— Ми це поважаємо, пані, — сказав високий. — Близькість необов’язкова. Ви можете скористатися ротом і дозволити нам помацати ваші груди. Ми вам добре заплатимо за…

— Стули пельку, — відрізала я. — Я нетутешня. Я не проститутка. Облиш мене.

Вони беззвучно перекинулися кількома словами. Зазирнули один одному в очі, а тоді їхні губи скривились у хуліганських посмішках.