Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Відійди від мене, — попередила я.

— Ні, — відмовилася вона, хоч і явно злякалася. — Ви… Вибач.

Вона торкнулася мого плеча, і я поглянула на її руку. Діті прибрала її.

— Цим не треба козиряти, Оньє.

— Що ти…

— Якщо ти вже так добре опанувала чаклунство, чому б тобі не вилікувати нас? — запитала вона. — Чи ти єдина жінка, якій тут можна насолоджуватися близькістю?

Не встигла я щось сказати, як до нас підбігла Лую.

— Дивіться! — гукнула вона й показала кудись поза нами. — Дивіться! Що то таке?

Ми повернулися. Невже мої очі мене обманюють? До нас швидко, аж здіймаючи куряву, мчала зграя собак пісочного кольору. Обабіч собак бігли двоє кошлатих одногорбих верблюдів і п’ятеро газелей з довгими закрученими рогами. Над ними летіло семеро яструбів.

— Кидайте все! — закричала я. — Тікайте!

Діті, Фанасі й Лую кинулися навтіки, потягнувши за собою ошелешену Бінту.

— Мвіто, хутчіше! — крикнула я: він саме куняв у нашому наметі, але досі з нього не вийшов. Я розстебнула «блискавку» на запоні. Він досі міцно спав.

— Мвіто! — заволала я. Тим часом усі звуки заглушував тупіт копит.

Він розплющив очі. А тоді вирячив їх. Вони вже домчали до нас, коли Мвіта потягнув мене до себе. Ми якнайміцніше притиснулись одне до одного, тим часом як великі тварини товклися по всьому табору. Собаки зацікавилися моєю печенею й відтягнули казанок від вогню попри жар. Газелі та верблюди рилися в наметах. Поки вони засовували голови в наш намет і брали те, що хотіли, ми із Мвітою мовчали. Один з верблюдів розшукав мій запас кактусових десертів. Жуючи плоди з очевидним задоволенням, він витріщився на нас. Я вилаялася.

Інший верблюд запхав писок у відро й вихлебтав усю воду. Яструби кинулися вниз і підхопили зайчатину, яку сушили Діті з Бінтою. Закінчивши, гурт тварин потрюхикав геть.

— Перше правило пустелі, — сказала я, виповзаючи з намету. — Ніколи не відмовляйся від супутника в мандрах, якщо він не збирається тебе їсти. Цікаво, як довго вже ці тварини так співпрацюють.

— Нам із Фанасі сьогодні доведеться піти на полювання, — зауважив Мвіта.

Повернулися з сердитим виглядом Лую, Діті, Бінта й Фанасі.

— Ми маємо вбити їх усіх і з’їсти, — сказала Бінта.

— Напади на одного — і на тебе нападуть усі вони, — відповіла я.

Ми позбирали всі харчі, які змогли, і їх виявилося небагато. Того вечора Фанасі, Мвіта і Лую, яка наполягла, що має їх супроводжувати, пішли полювати та збирати їжу. Діті уникала мене, граючи у варі з Бінтою. Я нагріла води для необхідного купання. Коли стояла в темряві за своїм наметом і обливалася теплою водою, мене за руку вкусила муха. Джуджу кам’яного багаття, з-поміж іншого, також відганяло кусючих комах, але час від часу якась комашка таки проскакувала. Я розчавила її об свою щиколотку. Вона вибухнула кривавою плямою.

— Фе, — сказала я і змила її. Укус тим часом уже починав яскраво червоніти. Моя шкіра завжди червоніє від найслабшого удару чи комашиного укусу. У Мвіти було те ж саме. Така чутливість характерна для шкіри еву. Я швидко домилася.

Тієї ночі я помітила, що Діті спить у Бінтиному наметі. Вони з Фанасі вже не могли спати в обіймах одне одного. Так кепсько все було.

Розділ 31

Я відчула місто за кілька годин до того, як ми його дісталися. Поки всі спали, я політала в подобі грифа. Пролетіла кілька миль на холодному вітрі. Мені треба було обміркувати прохання Діті. Я мала знати, як зняти джуджу Одинадцятого ритуалу. Це й дратувало в ситуації найбільше. Мені не спадало на думку жодного наспіву, поєднання трав чи застосування предметів, здатного подіяти. Аро посміявся б із моєї повільності та вилаяв би мене за неї. Але я не хотіла нашкодити своїм подругам, помилившись.

Вітри понесли мене на захід. Так я й натрапила на місто. Я побачила гарно зведені будівлі з піщанику, що сяяли електричним освітленням і вогнем, на якому щось готувалося. З півдня на північ місто перетинала мощена дорога, що в обох напрямках зникала в темряві. На півночі було видно зморшки невеличких пагорбків і один великий пагорб, на якому стояв будинок із яскравим світлом усередині. Повернувшись до табору, я розбудила Мвіту й розповіла йому про місто.

— Там узагалі не має бути міста, — заявив він, дивлячись на мапу.

Я знизала плечима.

— Може, мапа надто стара.

— Те місто явно існує вже давно. Мапа не може бути аж така стара. — Він лайнувся. — Здається, ми збилися зі шляху. Нам потрібно дізнатися, як воно зветься. Скільки до нього йти?

— Ми дістанемось його до кінця дня.

Мвіта кивнув.

— Ми не готові, Мвіто.

— Нас щойно залишила геть без їжі зграя тварин, — нагадав він.

— Ти ж знаєш, як небезпечно це може бути. — Я торкнулася шраму в себе на лобі. — Ми маємо обійти його і по всьому. Їжу можна знайти дорогою.

— Я тебе розумію, — запевнив він. — Просто не згоден з тобою.

Я втягнула повітря крізь зуби й відвела погляд.

— Приховувати щось від них неправильно, — сказав він.

— Як багато ти приховуєш від Фанасі? — запитала я.

Він схилив голову набік і всміхнувся.

— Лую тебе підозрює, — додала я.

Він кивнув.

— У неї гострий зір і слух. — Він відкинувся назад, спершись на лікті. — Він ставить запитання. Я відповідаю на них, коли хочу.

— Які запитання?

— Довірся мені, — сказав він. — І трішки розслабся. Ніхто з нас не лишається осторонь.

До кінця дня нас відділяло від міста менше однієї милі. Мвіта набрав каміння для кам’яного багаття. Ми помилися й поїли, а тоді сіли перед багаттям і врешті-решт затихли. Фанасі та Діті сиділи близько одне до одного, але Діті постійно скидала його руку зі своєї талії. Лую заговорила першою.

— Нам не обов’язково туди йти. Про це думаємо ми всі, чи не так?

Мвіта позирнув на мене.

— Ми мандруємо вже кілька тижнів, — продовжила Лую. — Це не довго. Я не знаю, як довго нам доведеться йти до… жахіття. Ми всі говорили, що це забере місяців із п’ять, але затримати