Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

нуру були не з найбагатших, але й не з найбідніших. Ми дісталися дороги, перегородженої натовпом, який стояв перед дерев’яною сценою. На авансцені висіли жовтогарячі прапори. Видіння перенесло нас на авансцену й опустило. Це було дивно. Спершу ми неначе сиділи на землі, серед людських ніг. Вони байдужо розступилися перед нами: їхня увага була зосереджена на тих, хто був на сцені. Потім щось звело нас на ноги. Ми з жахом роззирнулись: а що, як нас побачать? Мвіта притягнув мене до себе, твердо обхопивши рукою за талію.

Я поглянула просто в обличчя чоловіку нуру, який стояв біля мене. Він поглянув в обличчя мені. Ми витріщились одне на одного. Він був на кілька дюймів нижчий за нас із Мвітою і мав, судячи з вигляду, років двадцять, може, трохи більше. Він звузив очі. На щастя, його увагою заволодів чоловік на сцені.

— Кому ви будете вірити? — прокричав чоловік на сцені, а тоді всміхнувся, розсміявся і притишив голос. — Ми робимо те, що зробити необхідно. Ми дотримуємося Книги. Ми завжди були благочестивим, вірним народом. Але що далі?

— Скажи нам! Ти знаєш відповідь! — крикнув хтось.

— Коли ми їх винищимо, що буде далі? Ми не осоромимо Великої Книги! Ми зробимо так, що Ані пишатиметься нами. Ми побудуємо найкращу імперію з найкращих!

Мені стало зле. Я знала, хто це, так само, як і ти, відколи мене захопило це видіння. Я без поспіху зазирнула йому у вічі, спершу подивившись на високу широкоплечу постать і чорну бороду, що закривала йому груди. Мені не хотілося туди зазирати. Але я зазирнула. Він побачив мене. Його очі збільшилися. На мить зблиснули червоним. Він попрямував до мене.

— Ти! — крикнув Мвіта, вискочивши на сцену.

Поки мій біологічний батько вражено дивився на мене, Мвіта врізався в нього. Вони повалилися, і люди в натовпі закричали й кинулися вперед.

— Мвіто! — заволала я. — Що ти робиш?

Мвіту вже майже схопили двоє охоронців. Вони загородили мені шлях. Я незграбно видерлася на сцену. Готова була заприсягтися, що почула сміх. Але не встигла я щось розгледіти, як нас потягнуло назад. Мвіта відлетів до мене просто крізь отих двох чоловіків. Мій біологічний батько відпихнув їх убік.

— Мвіто, коли будеш готовий, іди до мене. Ми це закінчимо, — сказав він. У нього з носа текла кров, але він широко всміхався. Він зустрівся зі мною поглядом. Показав на мене довгим худим пальцем. — А твої дні, дівко, злічені.

У юрбі під нами вже царював безлад, почалося кілька бійок. Люди штовхались і штурхались, розхитуючи підвалини сцени. Кілька чоловіків у жовтому вискочили на сцену з боків, грубо виганяючи звідти людей. Нас, здавалося, не бачив ніхто, крім мого біологічного батька. Він постояв там іще мить, а тоді поглянув на своїх слухачів і з усмішкою підняв руки. Всі негайно заспокоїлися. Це було моторошно.

Ми швидко задкували. Так швидко, що я не могла ні заговорити, ні повернути голову до Мвіти. Ми пролетіли над містом, над річкою, над іще одним містом. Усе розпливалося, доки ми не опинилися біля табору. Здавалося, нас опустила в пісок велетенська рука. Ми просиділи там кілька хвилин, важко дихаючи. Я позирнула на Мвіту. У нього на вилиці утворювався великий синець.

— Мвіто, — сказала я й потягнулася до синця.

Він ляснув мене по руці й підвівся з люттю в очах. Я відсунулася, раптом відчувши жахливий страх перед ним.

— Бійся, — сказав він. У його очах стояли сльози, але лице було суворе. Він пішов до табору. Я провела його поглядом до нашого намету, але залишилася сидіти на місці. У мене в лобі спалахнув несильний біль. Він нікуди не подівся.

«Звідки Мвіта знає мого біологічного батька?» — замислилася я. Це було мені незрозуміло. Я не надто скидалася на нього. «І чому він мене мало не побив?» Від цієї думки боліло більше, ніж від запитання. Я щиро вірила, що з усіх людей на світі лише двоє ніколи в житті не скривдять мене — моя мати і Мвіта. Від матері я вже пішла, а Мвіта… у нього в голові щось збісилося.

А ще лишалося запитання: що сталося? Буквально. Ми там були. Мвіта завдав удару, і йому було завдано удар у відповідь. Люди нас бачили, але що саме вони бачили? Я набрала у пригорщу піску і жбурнула подалі.

Розділ 28

Ми із Мвітою мовчали про свої проблеми. Це було легко, тому що наступного дня Мвіта пішов разом з Фанасі шукати яйця ящірок.

— Хліб черствіє. Фу, — поскаржилася Бінта, вгризшись у кусень жовтого коржа. — Мені потрібна справжня їжа.

— Не будь принцесою, — відповіла я.

— Ну коли ми вже дійдемо до якогось села? — сказала Бінта.

Я знизала плечима. Мені не надто кортіло побачити інші села чи міста на нашому шляху. Шрам у мене на чолі добре показував, що люди бувають агресивними.

— Ми маємо навчитися жити в пустелі, — сказала я. — Нам іще дуже довго йти.

— Атож, — докинула Лую. — Але свіжих чоловіків ми знайдемо тільки в містах і селах. Ви з Діті, може, й не проти триматися від них подалі, але у нас із Бінтою теж є потреби.

Діті щось буркнула. Я поглянула на неї.

— Що не так? — запитала я.

Вона тільки відвела очі.

— Оньє, — заговорила Бінта. — Ти казала, що на твій спів у дитинстві зліталися сови. Ти й зараз так можеш?

— Можливо, — відповіла я. — Я вже давно цього не пробувала.

— Спробуй, — пожвавішала Лую.

— Якщо ти хочеш почути співи, ввімкни Бінтин музичний програвач, — сказала я.

— Там майже сіли батарейки, — відповіла Лую.

Я гигикнула.

— Він же на сонячній енергії, хіба ні?

— Та ну тебе. Не будь жаднюгою, — сказала Лую.

— Еге ж, — стиха докинула Діті з роздратуванням у голосі. — Світ не крутиться навколо тебе.

— Я ніколи не бачила сови зблизька, — промовила Бінта.

— А я бачила, — відповіла Лую. — Колись моя мати щоночі підгодовувала одну за вікном. Вона була…

Лую затихла. Ми всі затихли, думаючи про своїх матерів.

Я швидко заспівала пісню пустелі у прохолодну ніч. Сови — нічні птахи. Така пісня мала їм сподобатися. Поки я