Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Додому я пішла в тумані, не захотівши, щоб Мвіта пішов зі мною. Я плакала всю дорогу, не дбаючи про те, хто мене бачив. У Джвагірі мені залишалося пробути менше години. Коли я ввійшла, мати саме чекала на мене в залі. Коли я сіла біля неї на диван, вона дала мені чашку чаю. Чай був дуже міцний — саме такого мені й було треба.

На сьогодні досить. Я знаю, що станеться тут за два дні… мабуть. Мені ж можна сподіватися, чи не так? Що ще залишається мені та дитині, що в мені зростає? Не дивуйся так.

Досить. Я рада, що охоронці тебе впустили, і сподіваюся, що твої пальці були досить швидкі. А якщо в тебе відберуть оцей комп’ютер і жбурнуть його на землю, то, сподіваюся, ти маєш добру пам’ять. Не знаю, чи пустять тебе сюди завтра.

Чуєш, що коїться надворі? Всі вже збираються на видовище. Чекають, коли можна буде забити камінням ту, що перевернула їхній маленький світ догори дриґом. Дикуни. Геть не схожі на людей Джвагіра — таких безвільних, але таких цивілізованих.

Мене слухали двоє охоронців просто під стінами цієї камери. Принаймні намагалися слухати. Добре, що вони не знають мови океке. Якщо ти зможеш сюди повернутися, якщо ти зможеш іще раз проминути цих нахабних, огидних, понурих розгублених покидьків, я розповім тобі решту. А коли закінчу, ми обоє побачимо, що зі мною буде, хіба ні?

Не бійся за мене й не бійся, що сьогодні тут буде холодно. Каміння вдосталь, тож я можу зігрітися. А ще можу вижити. Виходячи, захищай свій комп’ютер. Якщо ти не повернешся, я зрозумію. Ти робиш, що можеш, а решту лишаєш у холодних руках Долі. Бережи себе.

Частина III

Воїн

Ніч для мене минула кепсько.

Через мене загине ще один чоловік. Ну, через самого себе. Він сьогодні вранці, до сходу сонця, зайшов до мене в камеру. Сподівався прославитися. Я в цьому не така, як моя мати. Я не могла просто лежати пластом. Він був чоловіком нуру, названим на честь батька. Мав дружину, п’ятьох дітей і був талановитим річковим рибалкою. Нахабно вдерся сюди, як ідіот. Він мене так і не торкнувся. Я жорстока. Я ввела в його розум найогидніше видіння, і він побіг геть, тихий, як примара, і сумний, як зламаний раб-океке.

Я відключила всі важливі контури в його мозку. Два дні з ним усе буде гаразд — тільки соромно буде говорити про спробу зґвалтування, яку він вчинив. А тоді він раптом помре. Мені не шкода його дружини та дітей. Хто постелив постіль, той хай у ній і лежить. Дружини обирають чоловіків, і навіть діти обирають батьків.

Хай там як, я рада тебе бачити, але чому ти ризикуєш, приходячи сюди? У тебе є якась причина, чи не так? Жоден чоловік нуру не став би цього робити без причини, серйознішої за цікавість. Не кажи мені. Не кажи мені нічого.

Завтра мене заб’ють камінням. Тож сьогодні я розповім тобі про решту мого життя. Дитина в мені — її звати Енуїґве. Це давнє слово, що означає «небеса», домівка всього та всіх, навіть океке і нуру. Я розповідаю цю історію як тобі, так і їй. Вона має знати свою матір. Має зрозуміти. А ще має бути сміливою. Хто боїться смерті? Я не боюся, і вона теж не боятиметься. Друкуй швидко, бо я швидко говоритиму.

Розділ 26

Я мало не провалилася під землю, відчуваючи біль від каміння і гнів через те, чого ще не зробила. Перший напад болю я відчула, коли ми вийшли за межі Джвагіра. З собою ми несли тільки великі клунки на спинах і думки в головах.

«Йдіть просто на захід», — наказали Аро і Сола. Невдовзі перед нами відкрилася земля — дюни, на яких де-не-де купчилися пальми і росла суха трава.

— Отже, нам просто йти туди? — запитала Бінта, мружачись на ходу.

Вона була надзвичайно безтурботна як на дівчину, яка всього кілька годин тому отруїла рідного батька. Вона нікому, крім мене, не розповіла, як підмішала батькові в ранковий чай екстракт серцевого кореня, який діє повільно. Подивилася, як він випив напій, а тоді чкурнула з дому, не лишивши навіть записки. Він мав померти до настання ночі. «Сам нарвався, — прошепотіла вона мені, всміхаючись на весь рот. — Тільки іншим не кажи». Я поглянула на неї, вражена її відвагою, і подумала: «Можливо, вона по-справжньому готова до цієї подорожі».

— Так, на захід, — підтвердила Лую, перекочуючи в роті свій талембе етану. — Йти туди десь… скільки? Чотири місяці, п’ять?

— Залежить від обставин, — сказала я, потираючи вилиці.

— Ну, хоч скільки часу на це піде, але ми туди дійдемо, — сказала Бінта.

— Верблюдами було б у тисячу разів швидше, — вкотре зауважила Лую.

Я закотила очі й озирнулася. За кілька футів позаду чимчикували Мвіта і Фанасі, мовчазні й задумливі.

— Я з кожним кроком опиняюся як ніколи далеко від дому, — промовила Бінта. Розсміялася й побігла вперед, витягнувши руки так, наче норовила злетіти, а на спині в неї застрибав клунок.

— Ну, хоч одна з нас розпочинає цю подорож щасливою, — пробурчала я.

Всім іншим піти було складно. Як виявилося, батько Фанасі таки був тим хлібником, який накричав на мене та мою матір в наш перший день у Джвагірі. Він і мати Фанасі примчали до хатини Аро, де ми зібралися перед виходом. Щоправда, вони не пройшли у ворота Аро. Фанасі та Діті довелося до них вийти.

Мати Фанасі заходилася лунко голосити:

— Мого сина забирає відьма!

Його батько спробував зупинити сина залякуваннями, пригрозив, що назавжди вижене його з дому і, можливо, поб’є. Коли Фанасі та Діті повернулися, Фанасі був такий смутний, що пішов побути на самоті. Діті заридала. Вона вже пройшла через це того ж дня з власними батьками.

Батьки Лую теж погрожували їй вигнанням. Проте, погрожуючи Лую, можна було добитися лиш одного: вона зробить саме те, чого від неї не хотіли. Лую завжди була готова до бою. Але, пішовши, вона теж затихла.

Коли Мвіті довелося прощатися з Аро, я побачила його з нового