Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Я підскочила й пильно поглянула на Аро. Мені було так боляче, так чудно, що я вдруге в житті мимоволі перестала дихати. Головний біль посилився, і все забарвилося сріблясто-червоним. Вираз обличчя Аро злякав мене ще більше. Воно виражало спокій і терпіння.

— Відкрий рота і вдихни повітря, поки не зомліла, — наказав він. — І сядь.

Нарешті сівши знову, я заридала.

— Це неможливо, Аро!

— Це мають побачити всі, хто проходить ініціацію, — сказав він і сумовито всміхнувся. — Люди бояться невідомого. Хіба є кращий спосіб позбавити людину страху перед смертю, ніж показати їй смерть?

Я натиснула собі на скроні.

— За що мене так зненавидять?

Я чомусь опинюсь у в’язниці, а потім мене заб’ють камінням, і це дуже порадує багатьох людей.

— Ще дізнаєшся, хіба ні? — похмуро відказав Аро. — Нащо псувати сюрприз?

Я пішла до Мвіти. Аро перед цим дав мені кілька вказівок, серед них сказавши, коли мені, на його думку, варто піти. У мене було два дні. Мвіта сидів на ліжку, притулившись спиною до стіни.

— Ти не думаєш, Оньєсонву, — сказав він, дивлячись порожніми очима просто поперед себе.

— Ти знав? — запитала я. — Ти знав, що я побачила власну смерть?

Мвіта відкрив рота, а тоді закрив.

— Знав? — спитала я знову.

Він підвівся, обняв мене й міцно притиснув до себе. Я заплющила очі.

— Чому він тобі сказав? — запитав він, наблизивши губи до мого вуха.

— Мвіто, я мимоволі перестала дихати. Я страшенно вразилася.

— Він не мав тобі розповідати, — сказав він.

— Він не розповідав, — відповіла я. — Я просто… здогадалася.

— Тоді він мав тобі збрехати, — промовив Мвіта.

Ми постояли так якийсь час. Я вдихнула Мвітин запах і зауважила, що це — чи не останній раз, коли я зможу це зробити. Відсторонилася від нього і взяла його за руки.

— Я піду з тобою, — заявив він, перш ніж я встигла щось сказати.

— Ні, — відповіла я. — Я знаю пустелю. Можу за потреби обертатися на грифа, а ще…

— Я знаю це не гірше за тебе, а може, й краще. А ще знаю Захід.

— Мвіто, що побачив ти? — запитала я, на мить забувши про його слова. — Ти бачив… ти теж бачив свою, так?

— Оньєсонву, кінець людини — це кінець людини, і по всьому, — сказав він. — Ти не підеш сама. Аж ніяк. Іди додому. Я прийду до тебе завтра по обіді.

Я прийшла додому близько півночі. Мої плани не здивували матір. Вона вже чула про те, що я утнула на ринку. Про це теревенив увесь Джвагір. Жодних подробиць у плітках не було — тільки ще сильніша впевненість у тому, що я зла й мене слід кинути до в’язниці.

— Мвіта теж зі мною піде, мамо, — сказала я.

— Добре, — сказала вона за мить.

Коли я повернулася, щоб піти до своєї кімнати, мати шмигнула носом. Я розвернулася.

— Мамо, я…

Вона підняла руку.

— Я — людина, але я не дурна, Оньєсонву. Йди спати.

Я повернулася до неї й надовго обняла. Вона підштовхнула мене до моєї кімнати.

— Піди ляж, — сказала вона й витерла очі.

Як не дивно, я міцно проспала дві години. Без кошмарів. Тієї ж ночі — чи все ж таки ранку, — близько четвертої, біля мого вікна з’явилися Лую, Бінта й Діті. Я допомогла їм залізти до кімнати. Опинившись усередині, вони заклякли на місці. Я мимохіть розсміялася. Я за весь день не бачила нічого кумеднішого.

— У тебе все гаразд? — запитала Діті.

— Що сталося? — запитала Бінта. — Ми маємо почути це від тебе.

Я сіла на ліжко, не знаючи, з чого почати. Знизала плечима і зітхнула. Лую сіла біля мене. Я відчула запах ароматичної олії і трішки — поту. Зазвичай Лую зовсім не допускала на своїй шкірі запаху поту. Вона дивилася на мій профіль так довго, що я роздратовано повернулася до неї:

— Що таке?

— Сьогодні я була там, на ринку, — сказала вона. — Бачила… Бачила все це. — Їй на очі навернулися сльози. — Чому ти мені не розповіла? — Вона опустила очі. — Але ж ти розповіла нам, так? То була… твоя мати?

— Так, — відповіла я.

— Покажи нам, — тихо попросила Діті. — Ми теж хочемо… побачити.

Я трохи помовчала.

— Гаразд.

Удруге це вразило мене не так сильно. Я прислухалася до слів мовою нуру, якими він гарчав на мою матір, але, хоч як старалася, не могла їх зрозуміти. Я трохи знала мову нуру, а мати — ні, і це видіння утворилося з її досвіду. «Мерзенний, лютий, жорстокий, — думала я. — Я позбавлю його дихання». Опісля Бінта й Діті приголомшено мовчали. А от Лую, здається, тільки ще більше стомилася.

— Я йду з Джвагіра, — зізналася я.

— Тоді я хочу піти з тобою, — раптом сказала Бінта.

Я швидко хитнула головою.

— Ні. Зі мною піде тільки Мвіта. Ваше місце тут.

— Будь ласка, — заблагала вона. — Я хочу побачити світ. Це місце — воно… Мені потрібно втекти від тата.

Це знали ми всі. Навіть після втручання Бінтин батько все одно не міг утриматися. Бінта, хоч і намагалася це приховати, частенько нездужала. В цьому було винне його насильство, біль, який вона через нього терпіла. Я насупилася, усвідомивши дещо підозріле: якщо біль приходить лише тоді, коли жінка збуджується, то чи означало це, що її збуджував батьків дотик? Я здригнулася. Сердешна Бінта. І на додачу до цього вона прославилася як «красуня, перед якою не встояв навіть рідний батько». Мвіта розповідав мені, що через це за неї вже почали суперничати між собою юнаки.

— Я теж хочу піти, — сказала Лую. — Хочу взяти в цьому участь.

— Я ж навіть не знаю, що ми будемо робити, — ледве вимовила я. — Я навіть…

— Я теж піду, — заявила Діті.

— Але ж ти заручена, — промовила Лую.

— Що? — перепитала я й поглянула на Діті.

— Минулого місяця