Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Я очікувала, що побачу, як поневолені люди з народу океке працюють на нуру. Я очікувала побачити, як люди з народу нуру займаються своїми справами так, ніби це нормально. Я, певно, зв’язалася з найстрашнішою місцевістю Заходу. Дощова вода показала мені розідрану вогку плоть, скривавлені збуджені пеніси, сухожилля, кишки, вогонь, груди, що важко дихали, галасливі тіла, які творили зло. Моя рука автоматично відпихнула глиняну миску. Миска врізалась у стіну та розбилася навпіл.

— Це відбувається досі! — крикнула я Аро, який саме доглядав своїх кіз надворі.

— А ти думала, що це припинилося? — сказав він.

Думала. Принаймні якийсь час. Навіть я дещо заперечувала, щоб жити власним життям.

— Це то загострюється, то вщухає, — промовив Аро.

— Але чому? Що…

— Жодна істота чи звірина не буває щасливою в неволі, — відповів Аро. — Нуру та океке намагаються жити разом, потім б’ються, потім намагаються жити разом, а потім знову б’ються. Кількість океке зараз зменшується. Але ж ти пам’ятаєш те пророцтво, про яке казала оповідачка.

Я кивнула. Слова оповідачки лишалися зі мною багато років. На Заході, сказала вона, провидець нуру прорік, що прийде чаклун із нуру та змінить визначене наперед.

— Воно справдиться, — сказав Аро.

Я йшла ринком, потираючи лоба, під сонцем, яке смалило так, ніби дражнило мене, аж раптом засміялися жінки. Я повернулася. Сміх долинув від компанії молодих жінок. Моїх ровесниць. Десь двадцятирічних. Із моєї старої школи. Я їх знала.

— Ви подивіться на неї, — почула я голос однієї з них. — Такому страховиську заміж не вийти.

Я відчула, як усередині мене, у моїй душі, впала вона. Остання крапля. З мене було досить. Досить Джвагіра з його мешканцями, одутлими та пещеними, як сама Золота Пані.

— Щось не так? — голосно запитала я жінок.

Вони подивилися на мене так, ніби це я їм заважала.

— Говори тихіше, — промовила одна з них. — Тебе що, не виховували як слід?

— Її взагалі майже не виховували, пам’ятаєш? — сказала інша.

Декілька людей відірвалися від своїх справ, щоб послухати. Один старий гнівно на мене витріщився.

— Люди, що з вами таке? — промовила я, розвернувшись так, щоб звернутися до всіх навколо себе. — Все це не має значення! Хіба ви не розумієте? — Я зупинилася, переводячи дух і щиро сподіваючись, що довкола мене зберуться слухачі. — Так, я заговорила, підійдіть і послухайте. Дайте мені відповісти на всі запитання про мене, які так давно вас усіх мучили! — Я засміялася. Натовп уже став більшим за жалюгідну групку, що зібралася того вечора послухати оповідачку.

— Всього за сто миль звідси океке винищують тисячами! — прокричала я, відчуваючи, як у мене закипає кров. — Але ми всі тут, живемо в затишку. Джвагір повернувся до всього цього своїм товстим лінивим задом. Можливо, ви взагалі сподіваєтеся, що наш народ зрештою вимре й тоді ви більше нічого про це не почуєте. Де ваш запал?

Я вже почала плакати, але так і лишилася сама. Так було завжди. Тому я й вирішила проказати слова, яких навчив мене Аро. Він попереджав мене, що користуватися цими словами не слід. Сказав, що я занадто юна, щоб їх проказувати. «Я силоміць розплющу ваші кляті очі», — подумала я, тоді як слова витекли з моїх вуст, гладенько й легко, наче мед.

Тобі я цих слів не скажу. Просто знай, що я їх проказала. Тоді я роздула ніздрі й почала черпати тривогу, гнів, почуття провини та страху, що їх довкола мене було вдосталь. Я вже робила це несвідомо на татовому похороні та свідомо з козою. Я перейшла межу. «Що вони побачать? — з раптовим жахом подумала я. — Що ж, тепер цьому вже не зарадити». Я глибоко занурилася в те, що робило мене мною, і показала їм те, через що пройшла моя мати.

Я взагалі не мала цього робити.

Ми всі були там самими очима і споглядали. Нас було душ із сорок, і ми водночас були моєю матір’ю і чоловіком, який брав участь у моїй появі. Тим чоловіком, який стежив за мною, відколи мені було одинадцять. У нас на очах він зліз зі скутера й роззирнувся довкола. Ми спостерігали, як він побачив мою матір. Його обличчя було закрите покривалом. Очі в нього були як у тигра. Як у мене.

У нас на очах він напав на мою матір і знищив її. Вона безвільно лежала під ним. Сховалась у дичавині й чекала там, споглядаючи. Вона постійно споглядала. В ній жив алусі. Коли воля моєї матері зламалася, ми це відчули. Ми відчули, як її напасник на мить засумнівався й відчув огиду до самого себе. Потім ним знову заволодів гнів його народу, наповнивши його тіло неприродною силою.

Я теж відчула її в собі. Подібну до демона, що сидів усередині мене від зачаття. Дар свого батька, його гнилих генів. Здатність і схильність до неймовірної жорстокості. Вона була в моїх кістках, тверда, стійка, нерухома. Ох, та я просто мусила знайти й убити цього чоловіка.

Усі повсюди кричали. Чоловіки нуру та їхні жінки зі шкірою кольору дня. І жінки океке зі шкірою кольору ночі. Гамір був жахливий. Дехто з чоловіків, ґвалтуючи, ридав, сміявся і славив Ані. Жінки зверталися до Ані по допомогу, і дехто з цих жінок були нуру. Пісок злипся грудками від крові, слини, сліз і сімені.

Я була так заворожена цими криками, що лише за кілька секунд усвідомила: кричати почали люди на ринку. Я закрила видіння так, як згортають мапу. Люди довкола мене схлипували. Якийсь чолов’яга зомлів. Діти бігали колами. «Я ж не подумала про дітей!» — дійшло до мене. Хтось схопив мене за руку.

— Що ти накоїла? — крикнув Мвіта і потягнув мене за собою з такою швидкістю, що я не змогла відповісти одразу.

Люди довкола нас були надто приголомшені та вражені, щоб нас зупинити.

— Вони мають знати! — прокричала я, коли нарешті перевела дух.

Ми полишили ринок і пішли дорогою.

— Те, що ми страждаємо, ще не означає, що мають страждати інші! — заявив Мвіта.

— Ні, означає! — заволала я. — Ми всі страждаємо, знаємо ми про це чи ні! Це має припинитися!

— Я знаю! — заволав Мвіта у відповідь. — Я це