Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Я там-таки прийшов до тями, обернувся на орла й полетів геть. Як довго я лишався орлом, не знаю. Багато років. Коли нарешті вирішив обернутися назад, я вже не був хлопчиськом. Я став чоловіком на ім’я Аро, який подорожував, слухав і споглядав. Це я. Розумієш?

Я розуміла. Але дещо про себе він приховував. Наприклад, свої стосунки з Адою.

— Ваша ініціація, — промовила я. — Що ви…

— Я побачив смерть, як і ти. Зрештою ти відновишся, Оньєсонву. Ти мусила це побачити. Це відбувається з нами всіма. Ми боїмося того, чого не знаємо.

— Але ж та бідолашна жінка… — заговорила я.

— Це відбувається з нами всіма. Не ридай за нею. Вона дісталася дичавини. Краще порадій за неї.

— Дичавини? — перепитала я.

— Туди веде шлях після смерті, — пояснив він і посміхнувся. — Інколи й до смерті. Вперше ти потрапила туди вимушено. Чутливі люди опиняються там, зазнаючи такої травми клітора чи пеніса. Тому мене й бентежило твоє обрізання. Під час ініціації необхідно вийти в дичавину. Те, що ти — ешу, тебе врятувало, бо ніщо забране з тіла ешу не зникає остаточно до смерті.

Ми походили кілька хвилин, поки я роздумувала про все це. Мені хотілося сісти й подумати без нього. Аро натякав, що я під час ініціації відростила собі клітор, а опісля його видалила, тому що із Мвітою мені довелося відрощувати його знову. Я замислилася: чому я це зробила — видалила його знову? Джвагірські звичаї вплинули на мене сильніше, ніж я усвідомлювала.

— Що сталося з вами того, першого дня з куницею? — запитала я. — Коли ви мало не втонули? Чому так буває?

— Мене відвідали. Нас усіх відвідують.

— Хто?

Аро знизав плечима.

— Той, хто має відвідати нас, щоб показати нам, як робити те, на що ми здатні.

— Тут надто багато безглуздя. Дірки у…

— Чому ти думаєш, що маєш розуміти це повністю? — запитав він. — Це — урок, який ти маєш засвоїти замість того, щоб постійно сердитися. Ми ніколи не дізнаємося точно, чому ми є, хто ми є абощо. Можна лише йти своїм шляхом аж до дичавини, а тоді піти далі, бо так треба.

Ми повернулися до хатини за власними слідами. Я раділа. На сьогодні з мене було досить. Я й гадки не мала, що цей день був найспокійніший. Цей день був дрібницею.

Розділ 22

Мир

Це день, який я багато разів згадувала протягом останнього року, нагадуючи собі, що жити також буває добре. Це був День відпочинку. Свято дощу триває чотири дні, і в ці дні ніхто не працює. По всьому ринку встановлено розпорскувачі, зроблені зі вловних станцій. Можна сидіти вкупі під парасольками, дивитися на співучих акробатів, а також купувати варений ямс із печенею, суп карі та пальмове вино.

Цей вікопомний день був першим днем свята, коли нічого особливого не відбувалося — всі тільки вешталися й зустрічалися одне з одним. Моя мати по обіді зустрілася з Адою і Наною Мудрою.

Я налила собі чашку чаю й сіла на ґанку, щоб подивитися на перехожих. Я нарешті добре поспала. Без кошмарів, без головного болю. Відчувати сонячне проміння на обличчі було приємно. Мій чай був міцним і смачним. Цей день був незадовго до того, як я почала вивчати Аспекти. Тоді, коли я ще була здатна розслаблятися.

На іншому боці дороги молода пара показувала друзям свою новонароджену дитину. Неподалік зосередилися на грі у варі двоє старих. На узбіччі малювали кольоровим піском дівчинка і двоє хлопчиків.

Дівчинці, судячи з її вигляду, скоро мало виповнитись одинадцять… Я хитнула головою. Ні, того дня я не збиралася про таке думати. Я позирнула на дорогу далі й усміхнулася на весь рот. Мвіта у світло-брунатному кафтані, що маяв на вітерці, всміхнувся так само. «Чому він уперто носить цей колір?» — подумалося мені, хоча я його наче і вподобала. Мвіта сів біля мене.

— Як справи? — запитав він.

Я знизала плечима. Мені не хотілося думати про свої справи. Він торкнувся однієї з моїх довгих кіс, відсунув її й поцілував мене в щоку.

— Кокосові десерти, — сказав він і передав мені коробку, яку тримав під пахвою.

Ми сиділи там близько одне до одного, плечем до плеча, і їли м’які квадратні тістечка. Мвіта завжди пах добре, м’ятою й шавлією. Нігті в нього завжди були охайно підстрижені. Так проявлялося його виховання в заможній родині нуру. Чоловіки океке милися по кілька разів на день, але про шкіру, нігті та волосся в них так дбали лише жінки.

Невдовзі приїхали на верблюді Бінта, Лую й Діті. Це був вир яскравого одягу та ароматичних олій. Мої подруги. Мене здивувало те, що за їхнім верблюдом не йшов натовп чоловіків. Утім Лую полюбляла їздити швидко.

— Ви рано приїхали, — сказала я. Мені гадалося, що вони з’являться аж за три години.

— Мені більше нічим було зайнятися, — знизала плечима Лую й передала мені дві пляшки пальмового вина. — Тому я пішла до Діті, а їй теж більше нічим було зайнятися. Потім ми пішли до Бінти, а їй теж більше нічим було зайнятися. Тобі є чим зайнятися?

Ми хором розсміялися. Мвіта передав їм коробку з кокосовими десертами, і кожна з них залюбки взяла по кілька штук. Ми зіграли у варі. До кінця гри всі добряче пожвавішали завдяки вину Лую. Я заспівала їм пісень, і вони плескали в долоні. Лую, Діті й Бінта ще ніколи не чули, як я співаю. Вони були приголомшені, і я несподівано відчула гордість. Згодом ми зайшли до хати. Допізна балакали про всілякі дурниці. Дрібниці. Прекрасну марноту.

Уяви нас тут і запам’ятай це. Всі ми, звісно, на той час утратили майже всю дитячу невинність. Я, Мвіта й Бінта втратили її повністю. Та цього дня ми всі були щасливі і все в нас було добре. Невдовзі ситуація зміниться. Насмілюся сказати, що одразу після Свята дощу, коли я повернулася до хатини Аро, моя історія, хоча ця її частина і триває чотири з лишком роки, починає розвиватися дуже швидко.

Розділ 23

Наука бушу

— Бриколер — той, хто використовує все, що має, щоби зробити те, що мусить, — промовив