Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Я знову обтерла собі лице.

— Моя мати якось сказала, що страх подібний до людини, яка, обпікшись, починає боятися світляка, — туманно висловилася я. І розповіла їм про все, крім деталей своєї ініціації. Від дня свого зачаття до дня, коли я заповзла в ліжко й не схотіла з нього вилазити. Під час розповіді про зґвалтування моєї матері їхні обличчя стали відстороненими. Я не без задоволення ознайомила їх з усіма подробицями. Коли закінчила, вони сиділи так тихо, що я почула тихі кроки під дверима. Вздовж коридору. Мати все це слухала.

— Аж не віриться, що ти так довго це від нас приховувала, — нарешті сказала Лую.

— Ти дійсно можеш обертатися на птаха? — запитала Діті.

— Давай, — сказала Бінта й потягнула мене за руку. — Нам треба вивести тебе надвір.

Лую кивнула і взяла мене за іншу долоню. Я спробувала прибрати руки.

— Чому?

— Тобі потрібне сонячне світло, — відповіла Бінта.

— Я… я не вдягнена як слід, — виправдалася я й висмикнула руки. Відчула, як повертаються сльози.

На світі є і життя, і смерть. Тепер я боялася як того, так і іншого. Вони витягнули мене з ліжка, розгорнули мою нічну рапу й натягнули на мене через голову зелену сукню. Ми вийшли надвір і сіли на ґанку. Сонце гріло мені обличчя. Його не застувала ніяка червона імла, на землі не ріс ніякий хворобливий кошлатий грибок, у повітрі не було диму, ніяких ознак близькості смерті. За якийсь час я тихо сказала:

— Дякую.

— Ти краще виглядаєш, — зауважила Бінта. — Сонячне світло зцілює. Моя мати каже, що треба щодня відкривати фіранки, тому що сонячне світло вбиває бактерії і таке інше.

— Ти змусила свого батька дихати, — сказала Лую, поставивши лікоть мені на коліно.

— Ні, — похмуро заперечила я. — Тато пішов із життя. Я змусила дихати лише його тіло.

— Це було тоді, — сказала Лую.

Роздратувавшись, я шумно зітхнула й відвела погляд.

— Ой, — сказала Діті, а тоді кивнула. — Аро її навчить.

— Атож, — погодилася Лую. — Вона вже так може. Просто не знає, як це робити.

— Що? — перепитала зі спантеличеним виглядом Бінта.

— Оньєсонву, ти знаєш, чи можеш це робити? — запитала Лую.

— Не знаю, — огризнулася я.

— Та може, — промовила Діті. — І я вважаю, що твоя мати має рацію. Саме тому вона так старалася зберегти тобі життя. Материнська інтуїція. Ти прославишся.

Тут я розсміялася. Я підозрювала, що стану радше горезвісною, ніж славетною.

— То ти вважаєш, що моя мати дозволила б нам обом померти в пустелі, якби не думала, що я страшенно особлива?

— Так, — із серйозним виглядом сказала Діті.

— Або якби ти вийшла хлопчиком, — докинула Лую. — Твій біологічний батько лихий, і якби ти була хлопцем, ти б, гадаю, теж такою була. Він хотів саме цього.

Ми знову затихли. Потім Діті запитала:

— То ти перестанеш ходити до школи?

Я знизала плечима.

— Мабуть.

— Як воно було із Мвітою? — спитала Лую, всміхаючись на весь рот.

Його неначе привабив звук власного імені: він саме з’явився на дорозі й наближався до нас. Лую та Діті зареготали. Бінта погладила мене по плечі. Мвіта був одягнений у світло-коричневі штани та довгий кафтан такого ж відтінку. Одяг був так схожий забарвленням на його шкіру, що він більше скидався на примару, ніж на людину. Саме тому я завжди старалася не носити цього кольору.

— Добрий день, — привітався він.

— Наскільки я знаю, не такий добрий, як та ніч, що випала вам з Оньєсонву кілька днів тому, — пробурмотіла собі під носа Лую. Діті з Бінтою захихотіли, а Мвіта поглянув на мене.

— Добрий день, Мвіто, — промовила я. — Я… я розповіла їм усе.

Мвіта насупився.

— Ти мене не спитала.

— А треба було?

— Ти обіцяла зберегти таємницю.

Він мав рацію.

— Вибач, — сказала я.

Мвіта поглянув на них.

— Їм можна довіряти? — запитав він мене.

— Цілком, — запевнила Бінта.

— Оньєсонву — наша товаришка за Одинадцятим ритуалом. Між нами не повинно бути таємниць, Мвіто, — сказала Лую.

— Я не шаную Одинадцятого ритуалу, — відповів хлопець.

Лую наїжачилася. Діті охнула:

— Як ти можеш…

Лую підняла руку, наказуючи Діті замовкнути. Вона з серйозним обличчям повернулася до Мвіти.

— Ми берегтимемо твої секрети, але водночас очікуємо, що ти поважатимеш Оньєсонву як мешканку Джвагіра. Мені байдуже, на яке джуджу ти здатен.

Мвіта закотив очі.

— Гаразд, — сказав він. — Оньєсонву, що саме ти…

— Все, — відповіла я. — Якби вони сьогодні не прийшли, ти б побачив, як я в ліжку втрачаю своє… «я».

— Ясно, — кивнув Мвіта. — Тоді ви всі маєте усвідомити, що тепер пов’язані з нею. Не якимось примітивним ритуалом, а дечим реальним.

Лую закотила очі, Діті гнівно зиркнула на нього, а Бінта здивовано поглянула на мене.

— Мвіто, не будь таким верблюжим прутнем, — роздратовано попросила я.

— Жінки не можуть обійтися без товаришок, — замислився Мвіта.

— А чоловіки не можуть обійтися без безпідставного самолюбства, — відказала я.

Мвіта похмуро глянув на мене, а я витріщилася на нього у відповідь. Тоді він узяв мене за руку й потер її.

— Аро хоче, щоб ти прийшла сьогодні до вечора, — сказав він. — Час настав.

Розділ 21

Ґаді

— Ти розповіла подругам? — запитав Аро. — Чому?

Я потерла лоба. Дорогою до хатини Аро в мене знову почався головний біль, і я була змушена спиратися на дерево хвилин п’ятнадцять, доки він не минув. Той головний біль уже майже зник.

— Вони допомогли мені, оґо. А тоді спитали, то я їм і розповіла, — пояснила я.

— Ти, звісно, розумієш, що тепер вони в цьому замішані.

— Замішані в чому?

— От побачиш.

Я зітхнула.

— Я не мала їм розповідати.

— Тепер уже нічого не вдієш, — відповів Аро. — Отже, відповіді. Сьогодні ти багато чого зрозумієш. Але спершу, Оньєсонву, я поговорив про це із Мвітою, а тепер поговорю з тобою, хоча й підозрюю, що говоритиму марно.