Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор
— Не знаю, — зітхнув Мвіта.
Тут я зрозуміла, що відчула у Мвіті. Це мене здивувало. Я взяла його за руку. Якщо я не розберуся з цим зараз, наша дружба загине. Навіть тоді я знала: знехтувані заздрощі врешті-решт стають отруйними.
— Мвіто, не думай так, — сказала я.
Він відсмикнув руку.
— Я не знаю, що мені думати, Оньєсонву.
— Ну, не думай так, — сказала я вже твердішим голосом. — Ми надто багато пережили. І ти, до того ж, вищий за це.
— Та невже?
— Те, що ти народився хлопцем, не робить тебе гіднішим за мене. — Я пирхнула. — Не поводься як Аро.
Мвіта не сказав нічого, але й у вічі мені не зазирнув.
Я зітхнула.
— Ну, твої думки не завадять мені…
Він затулив мені рота рукою.
— Досить балачок, — прошепотів він, наблизивши своє обличчя до мого. А тоді опинився наді мною, рухаючись плавно завдяки олії, якою я була вкрита. У мене нило все тіло, а голова пульсувала болем, але вперше в житті я відчула тільки задоволення. Джуджу мого Одинадцятого ритуалу було знищено. Я притягнула Мвіту до себе. Відчуття було таке яскраве, що мені аж сльози навернулися на очі. Воно було таке приголомшливе, що якоїсь миті я перестала дихати. Помітивши це, Мвіта завмер.
— Оньєсонву! — вигукнув він. — Дихай!
Кожна частина мого тіла перетворилася на вістря блаженства. Це відчуття було найпрекраснішим у моєму житті. Я лиш ошелешено витріщилася на нього, а він відкрив рота й гучно задихав, показуючи мені як. Легені почали вимагати повітря, і в мене перед очима заіскрилися сріблясто-червоні та сині вибухи. Я нещодавно пережила смерть, тож мені легко було забути про дихання. Я вдихнула, не зводячи очей із Мвітиних. А тоді видихнула.
— Вибач, — сказав він. — Я не мав…
— Закінчуй, — видихнула я і притягнула його до себе під дзижчання в голові.
Наші тіла зустрілися — повністю, остаточно, цілком, — і Мвіта нагадав мені, що треба дихати. Рухаючись у мені, він продовжував нагадувати, але тоді я вже перестала слухати. Це було розкішно. Невдовзі я аж затрусилася від жару. Минали хвилини. Це відчуття почало здаватися серйозним, а тоді — тривожним. Я не могла кінчити. Я пройшла обрізання.
— Мвіто, — промовила я. Ми обоє були слизькі від поту.
— Що? — задихано озвався він.
— Я… зі мною щось не так. Я… — Я стиснула собі обличчя. — Не можу.
Він перестав рухатись, і жахливе відчуття в мене між ногами послабилося. Він поглянув на мене, тим часом як мені на груди падали намистинки поту. Несподівано для мене він усміхнувся.
— То зарадь якось цьому, жінко-ешу.
Я кліпнула і збагнула, що він має на увазі. Зосередилася. Він знову почав рухатись у мені, і мені одразу здалося, ніби я звільнила саме своє єство.
— О-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о, — застогнала я. Почула десь далеко Мвітин сміх і, зітхнувши, провалилась у сон.
Різниця полягала лише в тому крихітному шматочку плоті. Відростити його знову було неважко, і мене радувало, що хоч раз у житті здобути щось важливе виявилося легко.
Розділ 20
Чоловіки
Того дня я повернулася додому. Сонце тільки виходило на небо, і повітря та пісок нагрівалися. Побачивши мене, мати вигукнула моє ім’я. Вона сиділа на ґанку й чекала. Під очима в неї були мішки, а довгі коси треба було заплести наново. Тоді я вперше почула, як голос моєї матері прозвучав гучніше за шепіт. І від його звуку в мене підкосилися ноги.
— Мамо, — гукнула я у відповідь з дороги.
Район довкола нас жив своїм життям. Ніхто навколо й гадки не мав, через що пройшли ми з матір’ю. Люди лише ненадовго підіймали помірно зацікавлені погляди. Найпевніше, того вечора звучання голосу моєї матері стало предметом обговорення. Ні мене, ні її чужа думка не цікавила.
Аро тиждень не кликав мене до себе. І впродовж цього тижня мене мучили нічні жахіття. Мене знов і знов, ніч за ніччю, забивали камінням на смерть. Мене переслідував чужий кінець. Удень мене мучили жахливі головні болі. Коли через три дні після ініціації до моєї спальні прийшли Бінта, Діті та Лую, я була геть неадекватна, ховалася під ковдрами й ридала.
— Що з тобою? — почула я запитання Лую. Приголомшена звучанням її голосу, я скинула з голови ковдри. Діті на моїх очах повернулася й пішла.
— У тебе все гаразд? Це твій батько? — запитала Бінта й сіла на моє ліжко поруч зі мною.
Я стерла з носа шмарклі. Я була дезорієнтована і, заплутавшись, подумала не про тата, а про свого біологічного батька. «Так, моя проблема — це він», — подумала я. По моєму обличчю знову потекли сльози. Я вже багато днів не бачила своїх подруг. Зі школи я пішла за два дні до ініціації, не сказавши їм ані словечка. Діті повернулася й дала мені рушник, змочений у теплій воді.
— Нас попросила прийти твоя мати, — пояснила Лую.
Діті розсунула фіранки й розчахнула вікно. Кімната наповнилася сонячним світлом і свіжим повітрям. Я витерла обличчя й висякалась у рушник. Тоді відкинулася назад, сердячись на матір за те, що вона покликала їх сюди. Як я мала пояснювати їм свій стан? Я відростила собі клітор і перестала ходити з діамантом у роті. Бракувало тільки, щоб у мене на животі позеленів ланцюжок.
Якийсь час вони просто сиділи поряд, а я сякалася. Якби не вони, шмарклі вільно стікали б моїм обличчям у калюжі на ковдрах. «Яке це все має значення?» — подумалося мені. Мій настрій спохмурнів, і я потягнулася до свого простирадла, щоби знову натягнути його на голову. «Просто не звертатиму на них уваги. Рано чи пізно вони підуть».
— Оньєсонву, просто розкажи нам, — тихо сказала Лую. — Ми послухаємо.
— Ми тобі допоможемо, — додала Бінта. — Пам’ятаєш, як допомогли мені жінки на нашому Одинадцятому ритуалі? Якби вони не допомогли мені тієї ночі, я б його вбила.
— Бінто! — вигукнула Діті.
— Та невже? — здивувалася Лую.
Бінта повністю заволоділа моєю увагою.
— Так. Я збиралась отруїти його… наступного ж дня, — зізналася вона. — Він мало не щовечора напивається. І при цьому палить свою