Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Здавалося, я кричу всьому Джвагіру. Подумалося: «Тато ніколи не вважав мене лихою». Знову гостро відчувши його втрату, я захлипала. Бінта обняла мене за плечі однією рукою і притиснула до себе.

— Добре, — прошепотіла Бінта мені на вухо.

— Добре, — повторила Лую.

— Гаразд, — сказала Діті.

Ось так і зникла напруга між моїми подругами та мною. Так просто. Я відчула це вже тоді. Тягар зменшився. Це, напевно, відчули всі ми.

Але я все одно мусила дати раду своєму страхові. І зробити це могла, лише поглянувши йому в обличчя. Я пішла тиждень по тому, у День відпочинку. Рано встала, прийняла душ, приготувала сніданок, одяглась у свою улюблену блакитну сукню й закутала голову в щільне жовте покривало.

— Мамо, — промовила я, зазирнувши у кімнату батьків. Вона лежала розпластана на ліжку, нарешті міцно заснувши. Мені стало шкода її будити.

— Що? — вимовила вона. Очі в неї були ясні. Вона не плакала вночі.

— Я приготувала тобі на сніданок трохи рагу зі смаженим ямсом і яйцями й заварила чаю.

Вона сіла й потягнулася.

— Ти куди?

— До хатини Аро, мамо.

Вона знову лягла.

— Добре, — сказала мама. — Твій батько був би радий.

— Думаєш? — запитала я, підходячи до ліжка, щоби краще чути матір.

— Твій тато захоплювався Аро. Захоплювався всім загадковим. Тобою і мною теж… а от Дім Осуґбо йому не дуже подобався. — Ми засміялися. — Оньєсонву, твій батько тебе любив. І хоча він не був так певен у цьому, як я, він знав, що ти особлива.

— Я… я мала розповісти тобі й татові про свою ворожнечу з Аро, — визнала я.

— Можливо. Та ми все одно не могли б нічого вдіяти.

Я не стала поспішати. Ранок був прохолодний. Люди тільки починали братися до своїх вранішніх справ. Дорогою зі мною ніхто не вітався. Я подумала про тата, і мені заболіло серце. Останні кілька днів моя скорбота була такою сильною, що я відчувала, як світ довкола мене пульсує, — так само, як на його похороні. Те, що сталося на похороні, могло статися знову. Почасти саме тому я врешті-решт пішла до Аро. Не хотілося нашкодити ще комусь.

Мвіта зустрів мене біля кактусових воріт. Не встигла я заговорити, як він згріб мене в обійми.

— Вітаю, — сказав він.

Він обіймав мене, доки я не розслабилась і не обійняла його у відповідь.

— Бачите? — промовив голос позаду нас.

Ми відскочили одне від одного. За кактусовими воротами стояв Аро, схрестивши руки на грудях. Він був одягнений у довгий чорний кафтан з легкої матерії. Одежина тріпотіла на прохолодному вранішньому вітерці довкола його босих ніг.

— Ось чому ти не можеш тут жити.

— Вибачте, — промовив Мвіта.

— За що ти вибачаєшся? Ти — чоловік, а ця жінка — твоя.

— Вибачте, — сказала я, дивлячись на власні ноги й розуміючи, що він очікував саме цього.

— Правильно вибачаєшся, — відповів він. — Після того, як ми почнемо, тобі доведеться не допускати його до себе. Завагітнівши до кінця навчання, ти можеш вбити всіх нас.

— Так, оґо, — промовила я.

— Як я розумію, ти добре витримуєш біль, — сказав Аро.

Я кивнула.

— Це вже добре, — продовжив він. — Заходь у ворота.

Коли я проходила всередину, один кактус дряпнув мені ногу. Я роздратовано зашипіла й відскочила. Аро захихотів. Мвіта зайшов за мною недоторканим і попрямував до своєї хатини. Я ж пішла за Аро до його хатини. Всередині був стілець і килимок із рафії, для спання. Крім маленького подряпаного планшета для обчислень і письма та ящірки на стіні, там не було більше нічого. Ми вийшли крізь задні двері, і перед нами відкрилася пустеля.

— Сядь, — наказав він, показавши жестом на килимки з рафії на землі, і сів сам.

Якусь мить ми сиділи там, дивлячись одне на одного.

— У тебе тигрячі очі, — заявив він. — А тигри вже кілька десятиліть як вимерли.

— У вас старечі очі, — відповіла я. — А старим жити лишається недовго.

— Я дійсно старий, — погодився він і встав. Зайшов до своєї хатини й повернувся з кактусовою колючкою в зубах. Знову сів. А тоді відверто мене вразив.

— Оньєсонву, вибач.

Я кліпнула.

— Я був зарозумілим. Я був невпевненим у собі. Я був дурнем.

Я не сказала нічого. Я була абсолютно згодна.

— Мене вразило, що мені дана дівчина, жінка, — повів він далі. — Але ти станеш високою, тож як є, так є. Що ти знаєш про Великі містичні аспекти?

— Нічого, оґо, — відповіла я. — Мвіта не міг розповісти мені багато, тому що… ви його не навчали. — Я не приховувала гніву в голосі. Якщо вже він почав визнавати свої помилки, то я хотіла, щоб він визнав їх усі. Такі, як Аро, визнають свою провину лише один раз.

— Я не став навчати Мвіту, тому що він не пройшов ініціації, — твердо відказав Аро. — Так, він еву, і це викликало в мене огиду. Ви, еву, приходите в цей світ із заплямованими душами.

— Ні! — вигукнула я, тицьнувши пальцем у його лице. — Можете казати так про мене, але не кажіть так про нього. Хіба ви не завдали собі клопоту поцікавитися його життям? Його історією?

— Опусти палець, дитино, — промовив Аро, випрямившись і застигнувши. — Ти недисциплінована, це очевидно. Хочеш сьогодні навчитися дисципліни? Я добре її навчаю.

Я не без зусиль заспокоїлася.

— Я знаю його історію, — продовжив Аро.

— Тоді ви знаєте, що він народився з любові.

У Аро роздулися ніздрі.

— Хай там як, я не став зациклюватися на його… змішаній крові. Я дозволив йому спробувати сили на ініціації. Що сталося, можеш запитати його. Я скажу лиш одне: він, як і всі інші, провалився.

— Мвіта розповів, що ви не дозволили йому пройти ініціацію, — сказала я.

— Він збрехав, — відповів Аро. — Запитай його.

— Запитаю, —