Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

до носа з Аро. Охнула й опустила погляд, щільно притиснувшись до стіни. Просуваючись повз мене, він не сказав нічого. Його тіло мимохіть притиснулося до мого. Від нього пахло димом і квітами. Проходячи, він наступив мені на ногу. За ним ішло троє чоловіків. Жоден з них не перепросив. Коли вони зникли, я сіла на сходи й заридала. Кона помилився. Мені тут аж ніяк не були раді — якщо під радістю не розуміти пошиття в дурні. Я обтерла руки об сукню, зіп’ялася на ноги й попрямувала далі.

Врешті-решт сходи закінчилися на початку іншого коридору. Перша кімната, до якої я зазирнула, належала Нані Мудрій.

— Доброго… ой, добрий день, — сказала я.

— Добрий день, — озвалася вона, відкинувшись назад у плетеному кріслі з чашкою чаю в руці.

Я насторожено відступила на крок назад, але наштовхнулася п’ятою точкою на зачинені двері. Спантеличено роззирнулася довкола. Коли я встигла зайти до кімнати?

— Так влаштовано Дім, — сказала вона, дивлячись на мене єдиним здоровим оком.

— Здається, я ненавиджу це місце, — пробелькотіла я.

— Люди ненавидять те, чого не розуміють, — відповіла вона. — Я вже зібралася піти на ринок пообідати, аж тут учениця принесла мені це. — Вона підняла ємність із перцевим супом. Зняла кришку й поставила на плетений стіл біля себе. — Тому я тут. Я мала розуміти, що слід чекати на відвідувачку.

Вона жестом запросила мене сісти на підлогу, і якусь хвилину я просто дивилася, як вона їсть суп. Пах він чудово. У мене забурчав живіт.

— Як твої батьки? — запитала вона.

— Добре, — сказала я.

— Чому ти сюди прийшла?

— Х-хотіла спитати… — Я поступово замовкла.

Вона зачекала, продовжуючи їсти.

— Великі… Великі містичні аспекти, — нарешті вимовила я. — Прошу… ви ж пам’ятаєте, що сталося зі мною під час Одинадцятого ритуалу, ада-м. — Я вглядалася в її обличчя, та вона лише дивилася на мене, чекаючи, доки договорю. — Ви мудрі, — продовжила я. — Мудрі, як Аро, а може, ще мудріші.

— Не порівнюй нас, — серйозно попросила вона. — Ми обоє старі.

— Вибачте, — швидко сказала я. — Але ж ви так багато знаєте. Ви, напевно, знаєте, як потрібно мені навчитися Великих містичних аспектів.

— Діло безумців і безумиць, — плюнула вона.

— Що?

Вона виловила ложкою чималий шмат м’яса і з’їла його.

— Ні, Оньєсонву, це ваша з Аро справа.

— Але хіба ви не можете…

— Ні.

— Будь ласка, — заблагала я. — Будь ласка!

— Навіть знаючи Аспекти, я б не стала між двома такими душами, як ваші.

Я знов опустилася на підлогу.

— Послухай, дівчино-еву, — заговорила вона.

Я підняла очі.

— Будь ласка, ада-м, не називайте мене так.

— А чому? Хіба ти не така?

— Я ненавиджу це слово.

— «Еву» чи «дівчина»?

— Звичайно ж, «еву».

— А хіба ти не така?

— Ні, — відповіла я. — Не така, як це слово розуміють.

Вона поглянула на свою порожню миску і склала руки. Нігті в неї були короткі й тонкі, а кінчики вказівного та великого пальців — жовті. Нана Мудра палила.

— Ось тобі порада: благаю, дай Аро спокій. Він надто сильний для тебе, а ще він упертий.

Я стиснула губи. Впертий був не лише Аро.

— Може бути інший спосіб навчитися того, що ти шукаєш, — сказала вона. — У Домі повно книжок. Їх усі не прочитав ніхто, тож хто його знає, що в них може бути, еге ж?

— Але люди тут не…

— Ми старі та мудрі. А ще можемо бути дурними. Згадай слова Тіті. — Коли мої брови здивовано піднялися, вона додала: — Тут тонкі стіни. Сюди.

Кімната далі коридором була невелика, а її стіни були заставлені смердючими й потрісканими старими книжками.

— Можеш спокійно шукати тут або в інших кімнатах із книжками. Особисті кімнати мають лише старійшини Осуґбо. Решта Дому належить усім. Ти зможеш піти, як будеш до цього готова.

Вона погладила мене по голові й покинула. Я шукала дві години, переходячи з кімнати до кімнати. Там були книжки про птахів, що жили в місцях, яких не існувало, про секрети щасливого шлюбу з двома дружинами, які ненавидять одна одну, про спосіб життя самиць термітів, про біологію велетенських міфічних ящірок із крилами, які звуться кпоньюнґо, про трави, які слід їсти жінкам, щоб збільшувались груди, про застосування пальмової олії. Мій гнів, підсилюваний бурчанням у животі, зростав із кожною непотрібною книжкою. Від роздратованих і нерідко зляканих поглядів старійшин легше не ставало.

Дім знову з мене насміхався. Я майже чула, як він сміється, показуючи мені одну дурнувату книжку за іншою. Витягнувши одну таку, з безліччю голих жінок у провокативних позах, я кинула її на підлогу й пішла шукати вихід. Знайшла я його за годину. Двері, що вели назовні, були прості та вузькі, геть не схожі на розкішні входи, які я бачила знадвору. Я вивалилася на надвечірнє сонце й обернулася. Вхід виявився однією з тих величних дверей, які я бачила з шести років.

Я плюнула й насварилася кулаком на Дім Осуґбо, не дбаючи про те, хто це побачить.

— Противне, зачумлене, дурне, ідіотське, жахливе місце! — закричала я. — Ноги моєї в тобі більше не буде!

Розділ 16

Еву

Відмова.

Такі речі доходять до людини поступово, непомітно. Згодом вона несподівано розуміє, що готова знищити все. Я п’ять років жила під загрозою з боку біологічного батька. Три роки Аро відмовляв мені, відмовлявся мені допомагати. Двічі — в розмові особисто зі мною і багато разів — у розмові з Мвітою, а може, навіть з Адою та Наною Мудрою. Я знала, що відповісти на мої запитання міг лише Аро. Саме тому я не пішла з Джвагіра після пережитого в Домі Осуґбо. Куди б я пішла?

За день до цього тата привезли додому на братовому верблюді. Він скаржився на біль у грудях. Покликали цілительку. Ніч була довга, і я проплакала її всю. Без упину думала про те, що якби Аро навчав мене до цього, я змогла б вилікувати тата. Тато був надто молодий і здоровий для проблем із серцем.

Мені стискало голову. Всі звуки здавалися приглушеними. Я вдягнулась і потай чкурнула