Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Мого тата і братів вони зарубали мачете. Мені вдалося на три дні сховатись у шафі, — промовила вона, знизивши голос. — Поки я ховалася в тій кімнаті, чоловіки нуру знов і знов ґвалтували мою матір. Вони хотіли зачати дитину-еву. — Вона позирнула на мене та Мвіту. — Так вийшло, що моя мати втратила розум й історії, які вона переносила, вилилися назовні. Зіщулившись у шафі, я слухала, як вона проказує оповідки, які втішали мене в дитинстві. Оповідки, що здригалися в ритмі, в якому вдиралися в неї чоловіки.

Закінчивши, вони забрали мою матір. Я більше її не бачила. Не пам’ятаю, як зібрала речі й побігла, але я це зробила. Врешті-решт я зустріла інших. Вони взяли мене з собою. Це було багато років тому. Дітей я не маю. Мій оповідацький рід закінчиться на мені. Я не можу витримати дотику чоловічих рук.

Вона трохи помовчала.

— Вбивства тривають. Але там, де колись було багато океке, тепер їх мало. За кілька десятиліть вони повністю знищать нас на своїй землі. Колись це була й наша земля. Тож скажіть мені: чи справедливо те, що ви живете тут задоволені, поки це відбувається? Тут ви в безпеці. Можливо. Можливо, колись вони передумають і прийдуть на Схід, щоб закінчити розпочате на Заході. Ви можете тікати від моїх оповідей і моїх слів або…

— Або що? — запитав якийсь чоловік. — Так написано у Великій Книзі. Ми — ті, хто ми є. Ми взагалі не мали повставати! Хай ті, хто спробував це зробити, помруть за це!

— Ким написано? — спитала вона. — А мої батьки не брали участі в русі. І я теж.

Мені стало жарко, я розсердилася. Вона лише розповідала історію нашого так званого створення. Вона в неї не вірила. Що цей чоловік думає про Мвіту й мене? Що ми якимось чином заслужили на свою долю? Що Мвітині батьки заслужили на смерть? Що моя мати заслужила на зґвалтування? Мвіта потер мені плечі. Якби його там не було, я б накричала на того чоловіка й на всіх, хто став би на його захист. Як я досить скоро дізнаюся, я несла в собі дуже багато цього — дуже багато кривди.

— Я не закінчила, — нагадала оповідачка. Барабанщик почав вибивати помірний ритм. Він обливався потом, але не зводив з неї очей. Неважко було помітити, що він у неї закоханий. А зважаючи на її минуле, його кохання було приречене. Найближче до того, щоб торкнутися її, він, мабуть, був, б’ючи у свій барабан.

— Ми були приречені в минулому і приречені зараз, але будемо врятовані в майбутньому, — сказала вона. — Є пророцтво, виголошене провидцем нуру, який мешкає на крихітному острівці у безіменному озері. Він каже, що прийде один нуру й силою приведе до переписування Великої Книги. Він буде дуже високий і матиме довгу бороду. Поводитися він буде ласкаво, але сам буде хитрий, енергійний і лютий. Він буде чаклун. Коли він прийде, стануться зміни на краще і для нуру, і для океке. Коли я пішла, на цю людину саме полювали. Вбивали всіх високих чоловіків нуру з бородами та ласкавою поведінкою. Всі ці чоловіки виявлялися цілителями, а не бунтівниками. Тож вірте, надія є.

Оплесків не було, але пляшковий гарбуз оповідачки швидко наповнився. Поговорити з нею не залишився ніхто. Ніхто на неї й не глянув. Люди зникали в сутінках тихі та задумливі й рухалися швидко. Мені теж захотілося додому. Її історії залишили мене з нудотою і почуттям провини.

Мвіті захотілося спершу поговорити з нею. Коли ми підійшли до неї, вона широко всміхнулася. Я витріщилася на її крабовий панцир. Він був схожий на спіраль із затверділого хлібного тіста.

— Добрий вечір, діти-еву. Висловлюю вам свою любов і повагу, — добродушно сказала вона.

— Дякую, — відповів Мвіта. — Я — Мвіта, а це — моя супутниця Оньєсонву. Ваші історії нас зворушили.

«Супутниця?» — подумала я: це слово мене неприємно зачепило.

— Те пророцтво — де ви про нього почули? — запитав Мвіта.

— На Заході тільки й балачок, що про нього, Мвіто, — серйозно промовила вона. — Провидець, який його виголосив, страшно ненавидить народ океке. Якщо він таке сказав, то це вже напевно правда.

— Але чому він тоді не приховав цієї звістки? — запитав він.

— Він провидець. Провидець не може брехати. Замовчування правди — це брехня.

Я замислилася, чи не хотів отой провидець також збурити полювання на людей. Ведучи мене додому, Мвіта здавався стривоженим.

— Що таке? — врешті-решт запитала я.

— Я просто думав про Аро, — зізнався він. — Він має тебе навчити.

— Чому ти думаєш про це зараз? — роздратовано запитала я.

— Останнім часом я дуже багато про це думав. Це просто неправильно, Оньєсонву, — відповів він. — Ти занадто… це неправильно. Я його сьогодні проситиму. Навіть благатиму.

Наступного дня я побачилась із Мвітою. Він не розповів, що сталося, коли він «благав» Аро, і я зрозуміла, що мені вкотре відмовили.

Розділ 15

Дім Осуґбо

Три дні по тому я пішла до Дому Осуґбо, щоб побачитися з Наною Мудрою. Залишалось або навчатися в неї, або піти з Джвагіра. Що завгодно, аби не сидіти на місці, чекаючи чергової спроби мого біологічного батька мене вбити. Оскільки Дім Осуґбо було збудовано за допомогою джуджу, він умів впливати на ситуацію. А ще там зустрічались і працювали ті, хто правив Джвагіром, і серед них Нана Мудра. Спробувати було варто.

Я пішла вранці, вирішивши не заходити до школи. Провину через це я відчувала, але слабенько. Дім Осуґбо, зведений з важкого жовтого каменю, був найвищою та найширшою будівлею Джвагіра. Його стіни були прохолодні на дотик навіть під сонцем. Тепер я знала, що кожна кам’яна плита прикрашена символами з письма нсібіді. Мвіта сказав мені, що нсібіді — не просто стародавня писемність. Це стародавня магічна писемність.

— Знаючи нсібіді, можна стерти предків людини, просто написавши дещо на піску, — сказав Мвіта. Але більше він не знав про це нічого. Тож я могла прочитати лише напис над кожним із чотирьох входів:

ДІМ ОСУҐБО

Я підходила ближче, а тим часом люди обходили та проминали Дім, навіть не глянувши на нього. Жодна людина не заходила всередину. Він