Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

полежав би в ліжку і проспав би весь ранок. Інший схвально засміявся. Вдруге в житті підходячи до кактусових воріт, я заскреготіла зубами. Коли я проходила, мене знову подряпав один кактус. «Покажи себе з найгіршого боку», — подумала я і попрямувала далі.

Коли я обійшла хатину Аро, виявилося, що він сидить на землі перед двома хлопцями. За ними навсібіч ширилася пустеля, широка і прекрасна. Мої очі зволожили гнівні сльози. Те, чого міг навчити мене Аро, було мені потрібне. Сльози закрапали, і тут на мене поглянув Аро. Я була готова ляснути себе по обличчю. Йому не треба було бачити моєї слабкості. Двоє хлопців розвернулись, і їхні порожні, тупі, недоумкуваті обличчя роздратували мене ще більше. Ми з Аро витріщились одне на одного. Мені захотілося його побити, роздерти йому горло та покусати його дух.

— Забирайся звідси, — промовив він спокійним тихим голосом.

Його категоричний тон остаточно позбавив мене надії. Я повернулася й побігла. Але не з Джвагіра. Поки що не з нього.

Розділ 13

Сонце Ані

Того дня по обіді я загрюкала їй у двері сильніше, ніж хотіла. Я ще була збудженою. У школі я зберігала сердитий спокій. Бінта, Лую й Діті розуміли, що мене слід залишити саму. Після вранішнього візиту до хатини Аро мені слід було прогуляти школу. Та обоє моїх батьків були на роботі, а сама я не почувалася в безпеці. Після школи я пішла просто до будинку Ади.

Вона без поспіху відчинила двері й насупилася. Ада, як завжди, була елегантно вбрана. Її стегна та ноги були щільно загорнуті в зелену рапу, а кофтина того ж кольору мала такі пишні плечі, що якби вона зробила крок уперед, то вони б не пройшли у двері.

— Ти ходила знову, так? — запитала вона.

Я була надто збаламучена, щоб замислитися, звідки вона це знає.

— Він покидьок, — гарикнула я. Вона взяла мене за руку й затягнула всередину.

— Я стежила за тобою, — промовила вона, дала мені чашку гарячого чаю і сіла навпроти мене. — Відколи планувала весілля твоїх батьків.

— І що? — пирхнула я.

— Чому ти прийшла сюди?

— Ви маєте мені допомогти. Аро має мене навчити. Ви можете його переконати? Він — ваш чоловік. — Я посміхнулася. — Чи це брехня, як і Одинадцятий ритуал?

Вона підскочила й дала мені доброго ляпаса. Мені запекло щоку, і я відчула в роті смак крові. Якусь мить вона гнівно дивилася на мене згори вниз. Знову сівши, вона сказала:

— Випий свій чай. Кров змиється.

Я трохи надпила, мало не впустивши чашку з рук.

— П-прошу вибачення, — забелькотіла я.

— Скільки тобі зараз років?

— П’ятнадцять.

Вона кивнула.

— На що ти сподівалася, пішовши до нього?

Якусь мить я сиділа мовчки, боячись говорити. Позирнула на закінчений розпис.

— Можеш говорити, — запевнила вона.

— Я… я про це не думала, — тихо сказала я. — Просто…

Як можна це пояснити? Натомість я поставила те запитання, заради якого прийшла.

— Він — ваш чоловік, — сказала я. — Ви, певно, знаєте те, що знає він. Так мають жити чоловік і дружина. Прошу, ви ж можете навчити мене Великих містичних аспектів? — Я скорчила найскромніше обличчя, на яке була здатна. Вигляд у мене, напевно, був напівбожевільний.

— Як ти про нас дізналася?

— Мені Мвіта розповів.

Вона кивнула й гучно втягнула в себе повітря.

— Отой хлопчисько. Треба намалювати його на розписі. Я зроблю з нього рибочоловіка. Він сильний, мудрий і ненадійний.

— Ми дуже близькі, — холодно сказала я. — А близькі люди діляться секретами.

— Наш шлюб — не секрет, — відповіла вона. — Старші люди знають. Вони всі це бачили.

— Ада-м, що сталося? Між вами та Аро.

— Аро набагато старший, ніж здається. Він мудрий, і дорівнятися до нього може лише кілька людей. Оньєсонву, він за бажання міг би позбавити тебе життя і змусити всіх, і твою матір теж, забути про твоє існування. Будь обережна. — Вона ненадовго замовкла. — Я знала все це, відколи його зустріла. Саме тому й зненавиділа його після першої нашої зустрічі. Ніхто не повинен мати таку владу. Але він неначе знаходив мене знов і знов. Щоразу, коли ми сперечалися, щось зросталося.

І я, пізнаючи його, усвідомила, що головне для нього — не влада. Він застарий для цього. Принаймні я так думала. Ми одружилися з кохання. Він кохав мене, тому що я заспокоювала його й допомагала мислити чіткіше. Я кохала його, тому що, коли я здолала його нахабство, він став добре зі мною поводитись, а ще… ну, мені хотілося навчитися всього, чого він міг мене навчити. Мати казала мені, що виходити заміж треба за того, хто може не лише забезпечити, а й збільшити мої знання. Наш шлюб мав бути міцним. Якийсь час так і було… — Вона зупинилася. — За потреби ми працювали разом. Джуджу Одинадцятого ритуалу допомагає дівчині захищати свою честь. Я сама знаю, як це складно.

Вона зупинилася й несвідомо поглянула на зачинені парадні двері.

— Щоб тобі стало легше, Оньєсонву… я розповім тобі секрет, якого не знає навіть Аро.

— Добре, — погодилася я. Але не знала точно, чи хочу взагалі його почути.

— У п’ятнадцять років я кохала одного хлопця, а він скористався цим, щоб домогтися близькості зі мною. Мені її насправді не хотілося, та він вимагав, погрожуючи, що перестане зі мною розмовляти. Так тривало місяць. Тоді він втомився від мене й усе одно перестав зі мною розмовляти. Моє серце було розбито, але це виявилося найменшою з моїх проблем. Я завагітніла. Коли розповіла батькам, моя мати закричала і обізвала мене ганьбою, а батько заволав і схопився за серце. Вони відправили мене до материної сестри та її чоловіка. Туди довелося їхати місяць на верблюді. Їхнє місто звалося Банза.

Мені заборонялося виходити надвір, доки я не народила. Я в дитинстві була кощавою і залишалася такою під час вагітності — тільки живіт розростався. Дядько вважав, що це смішно. Він казав, що той хлопчик, якого я ношу, певно, є нащадком велетенської золотої пані з Джвагіра. Якщо я взагалі всміхалася в той час, то лише завдяки йому.

Та здебільшого я була нещасна. Я весь день ходила по