Українська література » Фантастика » Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Читаємо онлайн Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор
більшість людей була нуру. Я спробувала придивитися. Що більше старалася, то більше вони втрачали чіткість. Усі, крім одного. Він стояв до мене спиною. Я чула його сміх за багато миль. Він був дуже високий і стояв посеред групи чоловіків нуру. Пристрасно промовляв слова, яких я геть не чула. Його сміх відлунював у мене в голові вібрацією. Він був одягнений у блакитний кафтан. Він почав повертатися до мене… я бачила лише його очі. Вони були червоні, зі сліпучо-білою рухливою серединою. Вони злилися в одне велетенське око. Жах отрутою пронизав мій розум. Наступні почуті слова я зрозуміла бездоганно.

«Перестань дихати, — загарчав він. — ПЕРЕСТАНЬ ДИХАТИ!»

Я різко прокинулася, не маючи змоги вдихнути. Хриплячи, скинула з себе ковдри. Сіла, схопившись за зболену шию. Кліпаючи, я щоразу бачила в голові те червоне око. Я захрипіла сильніше й зігнулася. Перед очима з’явилися чорні плями. Визнаю, що почасти мені стало легше на душі. Вмерти було краще, ніж жити в страху перед тією штукою. Минали секунди, і в мене розслаблялися груди. Горло стало потроху впускати повітря. Я закашлялася. Зачекала, потираючи зболілу горлянку. Настав ранок. Хтось на кухні смажив сніданок.

Тоді сон повернувся до мене в усіх подробицях. Я підскочила, зіп’явшись на хиткі ноги. Посередині коридору зупинилася. Повернулася до своєї кімнати та стала біля дзеркала, витріщившись на яскраві синці в себе на шиї. Сіла на підлогу та поклала голову на руки. Червоне овальне око належало ґвалтівникові, моєму біологічному батькові. І він щойно спробував задушити мене вві сні.

Розділ 10

Ндіїчі

Якби не прийшов божевільний фотограф, я б увесь той день пролежала в ліжку, надто боячись виходити надвір. Того дня моя мати прийшла додому по обіді та одразу заговорила про нього. Вона, здавалося, жодного разу не сіла.

— Він був весь забрьоханий і обвітрений, — розповіла вона. — Прийшов на ринок просто з пустелі. Навіть не спробував спершу помитися!

Вона сказала, що йому було років двадцять з гаком, але визначити напевне було важко через прилипле до його обличчя волосся. Більшість зубів у нього випала, очі були жовті, а засмагла на сонці шкіра мала попелястий відтінок від недоїдання та бруду. Хто його знає, як він зумів вижити, пройшовши так далеко в такому психічному стані.

Але того, що він приніс, вистачило, щоб довести до паніки весь Джвагір. Він приніс цифровий фотоальбом. Свою камеру він уже давно загубив, але фото зберігав на тому приладі завбільшки з долоню. Зроблені на Заході фотографії мертвих, обпалених, понівечених океке.

Зґвалтувань жінок океке. Дітей океке з відтятими кінцівками та роздутими животами. Чоловіків океке, повішених на будівлях або зогнилих майже на порох у пустелі. Пробитих голів немовлят. Розрубаних животів. Кастрованих чоловіків. Жінок, яким відрізали груди.

— Він іде! — кричав фотограф, показуючи людям свій альбом. Із його потрісканих губ злітала слина. — Він приведе десять тисяч мужів. Ніхто з вас не захищений. Збирайте манатки, тікайте, летіть, летіть, дурні!

Він дозволяв людям по черзі, група за групою проклацати свій альбом. Моя мати проглянула фотографії двічі. Весь цей час вона ридала. Люди блювали, плакали, кричали, ніхто не ставив побачене під сумнів. Врешті-решт його заарештували. Судячи з того, що я чула, йому дали добре поїсти, скупатися, постригли та передали якісь запаси, а тоді ввічливо попросили піти з Джвагіра. Хай там як, люди говорили й новини поширювалися. Він так усіх збаламутив, що на той вечір було призначено ндіїчі, найнагальніші збори громади у Джвагірі.

Щойно тато прийшов додому, ми пішли — разом, утрьох.

— У тебе все гаразд? — запитав він, поцілував мою матір і взяв її за руку.

— Жити буду, — сказала вона.

— Гаразд. Ходімо. Швидко, — сказав він і пішов швидше. — Ндіїчі рідко тривають більше п’яти хвилин.

На міській площі вже рясніло людьми. Було встановлено сцену, на якій стояли чотири крісла. За кілька хвилин туди сходами зійшли четверо. Юрба затихла. З усіх, хто зібрався, тільки немовлята перегукувались далі. Я стала навшпиньки, рада, що нарешті погляну на старійшин Осуґбо, про яких стільки чула. Побачивши їх, я зрозуміла, що з двома старійшинами вже зустрічалася. Одна з них була одягнена у блакитну рапу з кофтиною такого ж кольору.

— Це Нана Мудра, — сказав мені на вухо тато. Я просто кивнула. Не хотіла згадувати про свій Ритуал одинадцятого року.

Вона поволі вийшла на сцену і зайняла своє місце. За нею прийшов старий сліпець із дерев’яною тростиною. Його довелося провести сходами. Сівши, він оглянув юрбу так, ніби бачив нас усіх такими, які ми є насправді. Тато сказав мені, що це Діка Провидець. Потім прийшов Аро Творець. Я сильно насупилася. Як же мені не подобався цей чоловік, що відмовив мені в такому багатстві, відмовився від мене. Вочевидь, мало хто знав, що він чаклун, оскільки тато пояснив, що саме він формує владу.

— Ця людина створила найсправедливішу систему в історії Джвагіра, — прошепотів він.

Четвертим був Ойо Мислитель, низенький і худий, з ріденькими пучками сивого волосся обабіч голови. Вуса в нього були пишні, а злегка посивіла борода — довга. Тато сказав, що Ойо відомий своїм скептицизмом. Якщо ідею не завертає Ойо, то вона принесе плоди.

— Джвагір, квену! — промовили всі старійшини, викинувши кулаки в повітря.

— Я! — відповіла юрба. Тато штурхнув ліктем маму та мене, щоб ми зробили так само.

— Джвагір, квену!

— Я!

— Джвагір, квену!

— Я!

— Добрий вечір, Джвагіре, — проказала Нана Мудра і встала. — Фотографа звати Абабуо. Він прийшов з Ґаді, одного з міст Семиріччя. Він попрацював і подолав велику відстань, аби принести нам новини. Ми вітаємо його та висловлюємо йому похвалу.

Вона сіла. Встав і заговорив Ойо Мислитель.

— Я думав про ймовірність, межу похибки, малоймовірність. Хоча доля наших людей на Заході трагічна, малоймовірно, що це лихо зачепить нас. Моліть Ані про щось краще. Але збирати речі не потрібно.

Він сів. Я оглянула юрбу. Схоже, людей його слова переконали. Я не знала напевне, що відчувала. «Чи справді річ у нашій безпеці?» — подумала я. Встав і заговорив Аро. З усіх старійшин Осуґбо старезним не був лише він. Однак я все одно замислилася про його вік і зовнішність. Може, він був старший, ніж здавалося.

— Абаду несе реальність. Споглядайте її, але не панікуйте. Хіба

Відгуки про книгу Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: