Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Паніка вам нічого доброго не принесе, — продовжив він. — Якщо ви хочете навчитись орудувати ножем, Обі — ось він — вас навчить. — Він показав рукою на м’язистого чолов’ягу, що стояв біля сцени. — Також він може навчити вас бігати на далекі дистанції, не втомлюючись. Але ми — сильні люди. Страх для слабких. Не журіться. Живіть своїм життям.

Він сів. Повільно встав, спираючись на тростину, Діка Провидець. Щоб почути його слова, мені довелося напружитися.

— Як я бачу… так, журналіст показує правду, хоч вона й вибила з колії його розум, — сказав провидець. — Але вірте! Ми всі маємо вірити у краще!

Він сів. На мить запала тиша.

— На цьому все, — промовила Нана Мудра.

Коли старійшини пішли зі сцени та з площі, всі негайно заговорили. Вони сперечалися про фотографа та стан його психіки, його фотографії та подорож і погоджувались одне з одним. Але ндіїчі спрацювало: люди вже не панікували. Вони перебували в енергійній задумі. Мій батько долучився до дискусії, а мати тихо слухала.

— Побачимося вдома, — сказала їм я.

— Давай, — сказала мати й ніжно погладила мене по щоці.

Вибратися з площі було нелегко. Я ненавиділа велелюдні місця. Вийшовши з натовпу, я одразу побачила Мвіту. Він угледів мене перший.

— Привіт, — сказала я.

— Добрий вечір, Оньєсонву, — привітався він.

І так зв’язок було встановлено. Раніше ми були друзями, сварилися, навчалися, сміялися разом, але цієї миті ми усвідомили, що закохані. Це усвідомлення було подібне до ввімкнення електрики. Але гнів на нього мене не полишив. Я переминалася з ноги на ногу, дещо бентежачись через те, що на нас дивилося кілька людей. Я почимчикувала додому, а коли він пішов зі мною, мені полегшало на серці.

— Як ти? — обережно запитав він.

— Як ти міг? — запитала я.

— Я ж казав тобі: не йди.

— Коли ти кажеш мені щось зробити, це не означає, що я послухаю!

— Я мав зробити так, щоб ти не змогла пройти крізь його кактуси, — пробурмотів він.

— Я б знайшла шлях, — запевнила я. — Це був мій вибір, і ти мав поставитися до нього з повагою. А ти стояв там і торочив Аро, що я прийшла не з твоєї вини, і намагався прикрити власну дупу. Я тебе мало не вбила.

— Тому він і не буде тебе навчати! Ти поводишся як жінка. Керуєшся емоціями. Ти небезпечна.

Мені довелося постаратися, щоб не підтвердити Мвітині слова знову.

— Ти в це віриш? — запитала я.

Він відвів погляд.

Я змахнула сльозинку з ока.

— Тоді ми не можемо бути…

— Ні, я в це не вірю, — відповів Мвіта. — Часом ти буваєш нераціональною, нераціональнішою за будь-яку жінку чи будь-якого чоловіка. Але не через те, що в тебе між ногами. — Він усміхнувся і саркастичним тоном додав: — До того ж хіба ти не пройшла Одинадцятого ритуалу? Навіть нуру знають: після нього розум жінки узгоджується з її емоціями.

— Я не жартую, — сказала я.

— Ти інакша. Твоя пристрасть сильніша, ніж у більшості людей, — сказав він після нетривалої паузи.

— Тоді чому…

— Аро потрібно було знати, що ти прийшла з власної волі. Люди, якими керують інші… повір мені, він таких нізащо не приймає. Ходімо, нам треба поговорити.

Прийшовши до мене додому, ми сіли на ґанку перед садком моєї матері.

— Мій тато знає, хто такий Аро насправді?

— Певною мірою, — сказав він. — Про нього знає вдосталь людей — ті, хто хоче знати.

— Просто не більшість.

— Саме так.

— Як я гадаю, здебільшого чоловіки, — додала я.

— І деякі старші хлопці.

— Він навчає й інших, так? — роздратовано спитала я. — Ну, крім тебе.

— Намагається. Є один іспит, який треба скласти, щоб вивчати Містичні аспекти. Пройти його можна лише один раз. Провал — це щось жахливе. Що ближче людина підходить до успіху, то болючішим виявляється провал. Ті хлопці, яких ти підслухала, були випробувані. Всі вони повертаються додому побиті та в синцях. Їхні батьки гадають, що хлопці пройшли ініціацію та стали учнями Аро. Насправді ж вони провалились. Аро навчає цих хлопців якихось дрібниць, щоб вони дещо вміли.

— А що то взагалі за Містичні аспекти?

Він підсунувся до мене досить близько, щоб я почула його тихий шепіт.

— Не знаю, — він усміхнувся. — Знаю, що людині мусить бути на роду написано їх вивчити. Хтось має попросити про це, про те, щоб людина БУЛА такою.

— Мвіто, я маю їх вивчити, — сказала я. — Це мій батько! Я не знаю, як я...

А тоді він нахилився вперед і поцілував мене. Я забула про свого біологічного батька. Забула про пустелю. Геть забула про свої запитання. Цей поцілунок був не безневинний. Він був глибокий і вологий. Мені було майже чотирнадцять, а йому — років сімнадцять. Ми обоє втратили невинність за багато років до цього. Я не думала про свою матір і чоловіка, який її зґвалтував, хоча завжди вважала, що подумаю, якщо дійду до близькості з хлопцем.

Його руки без жодних вагань пробралися мені під сорочку. Я не заважала йому м’яти мої груди. Він не заважав мені цілувати його шию та розстібати його сорочку. Я відчула біль між ногами, гострий відчайдушний біль. Такий гострий, що моє тіло аж підскочило. Мвіта відсторонився. Швидко встав.

— Я піду, — сказав він.

— Ні! — заперечила я й підвелася. Тепер біль розходився по всьому моєму тілу і я не могла остаточно випрямитися.

— Якщо я не піду… — Він потягнувся вперед і торкнувся ланцюжка в мене на животі, який виліз назовні, коли Мвіта вовтузився з моєю кофтиною. У мене в голові промайнули слова Аро. «Це має бачити тільки твій чоловік», — сказав він. Я здригнулася. Мвіта сягнув собі до рота й передав мені мій діамант. Я з кволою усмішкою взяла його й повернула собі під язика.

— Я заручилася з тобою, сама про це не знаючи, — сказала я.

— Хто вірить у цю вигадку? — запитав він. — Це надто легко. Я зайду до тебе за два дні.

— Мвіто, — видихнула