Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

неначе був невидимий. «Дивно», — подумала я. Вздовж стежини до кожного входу росли невеликі квітучі кактуси, що нагадали мені про хатину Аро. Дверей на входах не було. Я вийшла на одну з чотирьох стежин і спокійно підійшла до самої будівлі. Я не сумнівалася, що мене хтось зупинить, спитає, що я роблю, і заверне назад. Замість цього я спокійно попрямувала всередину і ввійшла до довгого коридору, освітленого ніжно-рожевими лампами.

Всередині було прохолодно. Звідкись долинала музика — грайливі звуки гітари та барабанів. Мої сандалі хрускотіли на кам’яній підлозі піском, який я і занесла. Цей звук відлунював від голих стін. Я торкнулася стіни зліва від себе, зверненої всередину будівлі.

— Це правда, — прошепотіла я, тримаючи руку на вузлуватій брунатній поверхні. Дім Осуґбо було зведено довкола дуже товстого баобаба. «Він, певно, дуже старий», — подумала я і здригнулася. Поки я стояла там, тримаючи руку на масивному стовбурі, пролунав сміх. Я підскочила й пішла далі. Попереду мене за ріг завернули двоє старезних чоловіків. Вони були вбрані в довгі кафтани: один — у темно-червоний, а інший — у світло-брунатний. Коли вони побачили мене, їхні усмішки дещо стухли.

— Доброго ранку, оґо. Доброго ранку, оґо, — привіталася я.

— Ти знаєш, де ти, дівчино-еву? — запитав старий у червоному.

Мені повсякчас неодмінно нагадували, хто я така.

— Мене звати Оньєсонву.

— Тобі сюди не можна, — сказав він. — Це місце тільки для старих. Якщо ти не ходиш в учнях, а тобі такого не бачити.

Я не без зусиль притримала язика.

— Чому ти тут, Оньєсонву? — запитав уже добрішим голосом старий у світло-брунатному. — Знаєш, Ефу має рацію. Це більше для того, щоб уберегти тебе, а не образити.

— Я просто хочу поговорити з Наною Мудрою.

— Ми можемо передати їй твоє повідомлення, — сказав чоловік у світло-брунатному.

Я замислилася над цим. У повітрі з’явився горіховий запах плодів баобаба, і мені почало здаватися, ніби Дім за мною стежить. Це лякало.

— Ну, — заговорила я, — чи можете ви?..

— А взагалі-то, — з усміхом промовив чоловік у червоному, який звався Ефу, — сьогодні вранці вона, як завжди, має бути у своїх покоях. Думаю, це нічого, якщо ти підеш просто до неї.

Двоє чоловіків перезирнулися. Чоловік у світло-брунатному явно зніяковів і відвів погляд.

— Як хочеш.

Я знервовано позирнула далі в коридор.

— Куди мені йти?

Після повороту мені треба було до половини пройти коридор, звернути направо, потім наліво й піднятися сходами. Так мені сказав Ефу. При цьому він мало не сміявся. У Домі Осуґбо неможливо обрати для себе напрямок чи заняття. Їх обирає Дім. Я дізналася це за кілька хвилин.

Я пішла так, як вони сказали, але не знайшла сходів. Зовні Дім здавався великим, але і близько не таким великим, яким був усередині. Я проходила коридорами та кімнатами. Я не знала, що у Джвагірі стільки старих. Я почула кілька діалектів мови океке. В деяких кімнатах було повно книжок, але здебільшого скрізь стояли залізні стільці, що старі їх позаймали.

Я пошукала той особливий бронзовий стіл, який багато років тому виготовив для Дому мій батько. Усвідомивши, що батько під час роботи над ним, мабуть, найбільше спілкувався з Аро, я насупилася. Столу я ніде не бачила. Але підозрювала, що всі стільці вийшли з-під батькової руки. Лише він міг надати залізу подоби мережива. Поки я проходила, мене стали помічати. Хтось при цьому сердито пирхав.

Я знайшла тунель, утворений корінням дерева. Роздратувавшись, сперлася на один із коренів. Вилаялася й ляснула по ньому долонею.

— Це місце — якийсь чудний лабіринт, — пробурчала я.

Поки я думала, як знайти вихід, до мене підійшли двоє молодиків із довгими чорними бородами, заплетеними в коси.

— Ось вона, Коно, — сказав один з них. Він тримав пакетик фініків і закинув один фінік собі до рота. Інший засміявся і сперся на корінь біля мене. Їм обом було, мабуть, років по двадцять з гаком, хоча через свої бороди вони здавалися старшими.

— Що ти тут робиш, Оньєсонву? — запитав чоловік із фініками. Простягнув мені фініка, і я його взяла. Я вмирала з голоду.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — запитала я.

— Відповідати на запитання запитаннями можна тільки Коні, — сказав він. — Я — Тіті. Учень Діки Провидця. Кона — учень Ойо Мислителя. А ти загубилася. — Він дав мені ще одного фініка. Не рушаючи з місця, вони дивилися, як я його їла.

— Він має рацію, — сказав до Кони Тіті. Кона кивнув.

— Як давно, на твою думку? — запитав Кона.

— Мені ще бракує вміння це побачити, — заявив Тіті. — Запитаю в оґу Діки.

— А хіба на неї не розсердиться ще й Мвіта? — запитав, розсміявшись, Кона.

Я підняла очі, зацікавившись.

— Що?

— Нічого, про що ти не дізнаєшся, — відповів Тіті.

— Мвіта тут? — запитала я.

— А ти його тут бачиш? — запитав мене Кона.

— Ні, — сказав Тіті. — Сьогодні його тут немає. Піди знайди Нану Мудру.

Він дав мені ще одного фініка.

— Можете показати мені, де вона? — запитала я.

— Ні, — відповів Тіті.

— Ти впевнена, що прийшла сюди заради цього? — спитав Кона.

— Нам треба йти, — промовив Тіті. — Не турбуйся, красуне-еву, ти не загубишся тут навіки. — Він передав мені свій пакетик із фініками.

— Тобі тут раді, — додав Кона. Так він уперше звернувся до мене не з питанням.

А тоді вони швидко, так само, як і прийшли, пішли своєю дорогою по тунелю з коріння. Я з’їла кілька фініків і попрямувала далі. Годину по тому я ще блукала. Пропленталася коридором з вікнами, надто високими, щоб я могла з них визирнути. Зовні вікон я, здається, не бачила. Я дійшла до сходів. Вони закручувалися вгору кам’яною спіраллю.

— Нарешті! — вигукнула я вголос. Сходи були дуже вузькі, і я, підіймаючись, сподівалася, що нікого не зустріну. Нарахувала вже п’ятдесят дві сходинки, а до другого поверху ще не дійшла. Там було душно і спекотно. Зі стіни світило тьмяно-помаранчеве світло. За десять сходинок я почула кроки та голоси. Поглянула вниз. Повертатися було безглуздо.

Голоси погучнішали. Я побачила тіні їхніх власників і затамувала подих. А тоді зіткнулася ніс