Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Не вмію, — сказав він. — Просто знаю таких, як ти.

— Чому я маю вам довіряти?

— Хіба ти не можеш захищатися? — промовив він. — Хіба ти не знаєш мене, а тому і як мене можна знищити?

— Знаю, але ви тепер теж мене знаєте, — відповіла я. — Ви торкнулися моєї руки.

На його обличчі розпливлась усмішка.

— Отже, тепер ми знаємо одне одного. Добрий початок.

— Але ж ви — Майстер.

— То хіба не мудро й собі стати Майстром? Заради самої себе?

— Тільки якщо увірюся, що ви мене ним зробите.

— Так, довіру слід заслужити, еге ж? — відповів він.

Я подумала.

— Гаразд.

— Ти віриш в Ані?

— Ні, — спокійно відповіла я. Ані мала бути милосердна та любляча. Ані не допустила б мого існування. Я ніколи не вірила в Ані. Просто звикла згадувати її, коли дивувалася чи гнівалася.

— А в якогось творця? — запитав він.

Я кивнула.

— Це холодна й логічна істота.

— Чи готова ти визнати таке ж право на власні переконання за іншими?

— Якщо їхні переконання не шкодять іншим, а мені можна за бажання подумки обзивати їх дурними, то так.

— Чи вважаєш ти своїм обов’язком залишити світ кращим, ніж він був, коли ти в нього прийшла?

— Так.

Він помовчав, дивлячись на мене вже уважніше.

— Краще віддавати чи отримувати?

— Це одне й те саме, — відповіла я. — Одне не може існувати без іншого. Але той, хто весь час віддає, не отримуючи, дурень.

Тут він захихотів. А тоді спитав:

— Відчуваєш запах?

Я негайно здогадалася, що він має на увазі.

— Так, — сказала я. — Дуже добре.

Вогонь, лід, залізо, плоть, дерево і квіти. Піт життя. Я зазвичай забувала про цей запах, але завжди помічала його, коли траплялося щось дивне.

— Відчуваєш смак?

— Так, — відповіла я. — Якщо стараюся.

— Ти це обираєш?

— Ні. Це вже давно обрало мене.

Він кивнув.

— Тоді вітаю. — Він пішов до дверей, а потім кинув через плече: — І витягни той клятий камінь з рота. Він має тримати тебе на землі. Тобі від нього жодної користі.

Частина II

Учениця

Розділ 18

Жадані відвідини хатини Аро

Перш ніж я зважилася піти до його хатини, минуло двадцять вісім днів. Мені було надто лячно.

У ці дні я не могла нормально спати. Я прокидалася в темряві, впевнена, що в кімнаті, крім мене, ще хтось є, і це не тато й не його перша дружина, Нджері, любителька перегонів на верблюдах. Я б дуже зраділа їм обом. Це було або червоне око, яке готувалося мене вбити, або Аро, який готувався мені помститися. Однак, як і обіцяв Аро, по мене не прийшла ніяка юрба. На десятий день я навіть повернулася до школи.

У своїй духівниці тато відписав кузню моїй матері та наказав Джі, своєму учневі, який тепер здобув звання майстра, керувати нею. Прибутки вони мали розділити: вісімдесят відсотків моїй матері, двадцять відсотків Джі. Це було добрим варіантом для обох, особливо для Джі, який походив з бідної родини, а тепер носив титул «коваля, що навчався у видатного Фаділя Оґундіму». До того ж у матері ще були кактусові десерти та інша городина. Також до неї в гості щодня приходили Ада, Нана Мудра та двоє подруг. У моєї матері все було гаразд.

Лую, Діті й Бінта жодного разу до мене не прийшли, і я заприсяглася ніколи їм цього не пробачити. Мвіта теж не приходив. Але його я розуміла. Він чекав, коли я прийду до нього, до хатини Аро. Тож ці чотири тижні я провела сам-на-сам зі своїм страхом і своєю втратою. До школи я повернулася, бо мені треба було відволіктися.

Зі мною поводилися як із людиною, хворою на щось дуже заразне. На шкільному подвір’ї від мене трималися подалі. Мені нічого не казали, ні злого, ні приємного. Що такого зробив Аро, щоб не дати людям розірвати мене на шматки? Хоч що це було, це не позначилося на моїй славі злої дівчини-еву. Бінта, Лую й Діті мене уникали. Вони старалися не дивитися мені в очі, відсуваючись від мене. Не реагували на мої привітання. Це страшенно мене злило.

За кілька днів такого життя настав час зіткнення. Я побачила, що вони стоять там, де й завжди, біля шкільної стіни. Сміливо підійшла ближче. Діті зиркнула на мої ноги, Лую поглянула вбік, а Бінта витріщилася на мене. Моя впевненість похитнулася. Я гостро усвідомила яскравість своєї шкіри, помітність свого ластовиння, особливо на щоках, пісочний відтінок кіс, які доходили мені до пояса.

Лую подивилася на Бінту і вдарила її по плечу. Бінта негайно відвела погляд. Я не здалася. Мені хотілося бодай посваритися. Бінта заплакала. Діті роздратовано ляснула рукою по мусі. Лую подивилася мені просто в обличчя так напружено, що мені здалося, ніби вона мене вдарить.

— Ходімо, — сказала вона, швидко оглянувши шкільне подвір’я. Взяла мене за руку. — Досить цього.

Ми швидко пішли дорогою, а Діті й Бінта рушили просто за нами. Ми сіли на узбіччі, Лую — по один бік від мене, Бінта — по інший, а Діті — біля Лую. Якийсь час ми проводжали поглядом людей і верблюдів, що минали нас.

— Чому ти це зробила? — раптом запитала Діті.

— Стули пельку, Діті, — наказала Лую.

— Що хочу, те й питаю! — обурилася Діті.

— Тоді питай як годиться, — відповіла Лую. — Ми її скривдили. Ми не маємо…

Діті енергійно захитала головою.

— Моя мати казала…

— Ти хоч спробувала її провідати? — запитала Лую. Вона повернулася до мене у сльозах. — Оньєсонву, що сталося? Я пам’ятаю… коли нам було одинадцять, але… Я не…

— Це твій батько змусив тебе не водитися зі мною? — зашипіла я на Лую. — Він що, вже не хоче, щоб його прекрасну доньку бачили з її потворною лихою подружкою?

Лую відсахнулася від мене. Я поцілила в яблучко.

— Вибач, — швидко промовила я і зітхнула.

— Це щось лихе? — спитала Діті. — Хіба ти не можеш піти до жриці Ані й…

— Я