Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

не такою світлошкірою, як я, але й не такою смаглявою, як моя мати. Я помітила її руки. Про це я читала лише в казках. Племінні відмітки. У цієї жінки руки були вкриті ними. Кола, завитки та лінії сплітались у складні малюнки, що зміїлися її зап’ястками.

Вона відкинула голову, притуливши її до стіни, заплющила очі на сонці, і світ на мить став червоним. Тоді хтось схопив її — нас — так грубо, що я беззвучно скрикнула. Її очі різко розплющилися. Вона не видала жодного звуку. Не стала опиратися. Мені ж цього відчайдушно хотілося. Тоді перед нами раптово опинилися тисячі людей, і всі вони кричали, волали, репетували, перемовлялися, зиркали, показували, сміялися.

Люди застигли на місці так, наче якась невидима сила затримала їх за двадцять футів від ями, до якої нас щось тягнуло. Біля ями була купа піску. Чоловіки потягнули нас до ями й запхали туди. Я відчула, як жінка здригнулася всім тілом, торкнувшись дна. Земля була трохи вище наших плечей. Вона роззирнулася довкола, і я змогла добре роздивитися величезний натовп, який чекав на страту.

Чоловіки закидали до ями багно, і невдовзі ми вже були закопані по шию. Напевно, саме тоді мені передався страх жінки, тому що мене раптом почало роздирати надвоє. Якби я мала тіло, то подумала б, що тисяча чоловіків узяли мене за одну руку, ще тисяча — за другу, і обидва натовпи тягнуть у протилежні боки. Ззаду я почула гучний чоловічий голос:

— Хто кине перший камінь у цю проблему?

Перший камінь влучив нам у потилицю. Біль був вибуховий. За ним полетіло ще і ще. Невдовзі біль від ударів по голові відступив на задній план, а наперед вийшло відчуття роздирання. Я кричала. Я помирала. Хтось кинув іще камінь, і я відчула, як щось зламалося. Я впізнала смерть, щойно вона мене торкнулася. Я як могла постаралася бодай утримати себе в руках.

Мама. Я кидала її саму-самісіньку. «Я мушу жити далі, — з відчаєм подумалося мені. — Така була мамина воля. Її воля!» У мене ще було забагато справ. Я відчула, як мене ловить і тримає тато. Він пах розпеченим залізом, а його хватка, як завжди, була міцна. Він довго тримав мене в місці духів, де все складалося з барвистого світла, звуку, запаху та тепла.

Тато пригорнув мене до себе. Стиснув в обіймах. Тоді відпустив і зник. Невдовзі світ духів, місце, яке я згодом навчуся називати «дичавиною», почав танути і змішуватися з посоленою зірками темрявою. Я побачила пустелю. Я лежала в ній, наполовину загрузла в піску. Наді мною стояв верблюд, на якому сиділа жінка. Вона була вбрана в зелені сорочку та штани й сиділа між двома кудлатими горбами верблюда. Я, певно, ворухнулася, бо верблюд раптом злякався. Жінка заспокоїла його, погладивши по спині.

Я несвідомо злетіла вниз і лягла на власне тіло. Тоді жінка заговорила.

— Знаєш, хто я така? — запитала вона.

Я спробувала відповісти, але не мала — поки що — рота.

— Я Нджері. — Вона подивилася й усміхнулася на весь рот, так, що біля очей з’явилися зморшки. — Я була дружиною Фаділя Оґундіму.

Вона зверталася до когось іншого. Знову повернулася до мене й засміялася.

— Твій тато ще багато чого не знає про дичавину.

Мені захотілося всміхнутися.

— Я знаю таких, як ти. Я була такою, як ти, хоч мені й не надали можливості пізнати свій дар. Я могла розмовляти з верблюдами. Моя мати пішла до Аро. Він мені відмовив. Я б не пройшла ініціації. Але він міг би навчити мене інших корисних речей. Завжди йди власним шляхом, Оньєсонву. — Вона зупинилася, ніби прислухаючись до когось. — Твій батько бажає тобі добра.

Дивлячись, як вона їде геть, я зрозуміла, що змінююся. Раптом відчула дотик повітря до своєї шкіри та удари свого серця. З’явилося дивне відчуття — ніби мене щось обтяжує, ніби до мого тіла поприв’язували гирі, які поки не дуже й дошкуляли, але це колись мало змінитися. Моя смертність. Я була виснажена. У мене боліло все — ноги, руки, шия, а особливо голова. Я відійшла до неспокійного безпорадного сну.

Прокинулася я під Мвітине мугикання: він втирав олію мені у шкіру. Моє тіло вкрилося схожою на статичні розряди енергією, наче монітор комп’ютера. Його дотик стирав її. Зрозумівши, що я прокинулася, він зупинився. Натягнув на мене рапу. Я кволо притиснула її до грудей.

— Ти пройшла, — сказав він. Голос у нього був дивний. Напружений від тривоги, але було в ньому і щось інше.

— Знаю, — відповіла я, а тоді повернула голову й заплакала. Він не спробував мене обняти, і я зраділа. «Чому вона не опиралася? — думала я. — Я б опиралася, навіть якби це було безнадійно. Що завгодно, аби тільки трохи довше не лізти в ту яму».

Яскраво згадалося відчуття, коли мені проломило чоло великою каменюкою. Тоді було не так боляче, як мало бути. Здавалося, я просто несподівано… оголилася. Камінь розбив мені носа, скривавив вухо, зарився у щоку. Більшість цього я витримала при тямі. Та жінка теж.

Мене почало нудити, та зі шлунка нічого не вийшло, бо там було порожньо. Я сіла, відкинувшись назад, і потерла скроні. Мвіта дав мені теплий рушник, щоб витерти очі й утамувати сльози. Я вся була в олії.

— Що це? — хрипким голосом запитала я. — Це не…

— Ні, — відповів Мвіта. — Вона допоможе вивести це з твого організму. І лице теж нею протри. Я вже обтер решту твого тіла. Скоро тобі стане краще.

— Де ми? — запитала я, втираючи олію собі в очі. Це було приємно.

— У моїй хатині.

— Мвіто, я померла, — прошепотіла я.

— Так і мало бути.

— Я була в голові якоїсь жінки й відчула…

— Не думай про це, — сказав він і підвівся. Взяв тарілку з їжею, що стояла в нього на столі. — Зараз тобі треба поїсти.

— Я не голодна.

— Це твоя мати приготувала, — зауважив Мвіта.

— Моя мати?

— Вона була тут. Учора.

— Але ж я її не бачила…

— Минуло два дні, Оньєсонву.

— Йой! — Я повільно сіла, взяла у Мвіти тарілку й поїла. На тарілці були курка карі й стручкова квасоля, та невдовзі все це щезло. Мені стало набагато краще.

—