Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

коли люди помирають, їхні духи залишаються поблизу або час від часу заходять у гості. Тоді я ще вірила в це, бо так було з першою татовою дружиною, Нджері. Я часто відчувала в будинку її присутність. Але тепер я не відчувала тата біля себе. Зі мною були тільки прохолодний вітерець і сюрчання цвіркунів.

Мвіта й Аро чекали на мене у віддаленому кінці хатини Аро. Чаклун дав мені випити чашку чаю. Напій був ледь теплий і мав квітковий смак. Коли я його випила, несильний судомний біль мене покинув.

— Що тепер? — запитала я.

— Йди в пустелю, — сказав Аро, загорнувшись у брунатну одіж.

Я повернулася до Мвіти.

— Для тебе має значення лише те, що попереду, — сказав Аро.

— Вперед, Оньєсонву, — промимрив Мвіта.

Аро підштовхнув мене до пустелі. Мені ж уперше за все життя не хотілося туди йти. Сонце тільки почало сходити. Я пішла. Минали хвилини. Я почула биття власного серця. «У чаї щось було, — подумалось мені. — Може, це шаманський напій». Щоразу, коли віяв вітерець, я чітко чула, як стукотять одна об одну піщинки. Я закрила вуха руками. Пішла далі. Вітерець посилився і став вітром, який ніс пісок і пил.

— Що це? — закричала я, стараючись утриматися на ногах.

Сонце швидко затьмарилося. Ми з матір’ю, кочуючи, пережили три великі піщані бурі. Ми викопували нору й лежали в ній, захищаючись наметом. Нам пощастило, що нас не здуло й не замело живцем. Тепер я потрапила в таку бурю, маючи за захист саму сукню.

Я вирішила повернутися до хатини Аро, але не бачила нічого позаду себе. Роззираючись довкола, прикрила обличчя рукою. Пісок хльоскав аж до крові. Невдовзі мої повіки вкрилися піском, піщинки почали муляти мені в очах. Я випльовувала пісок, а його ще більше набивалося мені до рота.

Раптом вітер змінився, опинився позаду мене. Підвіяв мене до маленького жовтогарячого вогника. Підійшовши ближче, я побачила, що це — намет із прозорого блакитного матеріалу. В ньому палало невеличке багаття.

— Багаття посеред піщаної бурі! — крикнула я й істерично розсміялася. Мені щипало обличчя і руки, ноги в мене трусилися, та я старалася не дати вітру віднести себе геть.

Я кинулася всередину, і там мене приголомшила тиша. Від вітру навіть не здригалися стіни намету. Намет нічого не тримало. Долівка в ньому була піщана. Я, кашляючи, перекотилася на бік. Крізь печіння і сльози в очах побачила найбілішого чоловіка на своїй пам’яті. Він був одягнений у важкий чорний плащ із каптуром, який приховував верхню половину його обличчя. Але нижню половину мені було чудово видно. Його зморщена шкіра була біла, як молоко.

— Оньєсонву, — зненацька промовив чоловік у чорному.

Я підскочила. У ньому було щось огидне. Я майже очікувала, що він кинеться до мене, обігнувши вогонь, зі швидкістю та спритністю павука. Але він сидів далі, витягнувши перед собою довгі ноги. Його гострі нігті були борознистими й жовтими. Він сперся на один лікоть.

— Тебе ж так звати?

— Так, — відповіла я.

— Це тебе посилає Аро, — сказав він, і його вологі рожеві пласкі губи зігнулись у посмішку.

— Так.

— Хто тебе послав?

— Аро.

— То хто ти?

— Перепрошую?

— Хто ти?

— Людина, — сказала я.

— І все?

— А ще — ешу.

— Отже, ти людина?

— Так.

Він засунув руку в свою одіж і витягнув невеликий блакитний слоїчок. Потрусив його й поставив.

— Аро кличе мене сюди, і переді мною сідає жінка, — промовив він і роздув ніздрі. — В якої скоро потече кров. Дуже, дуже скоро. Розумієш, це місце священне. — Він подивився на мене так, ніби чекав на відповідь.

Коли він узяв ємність, мені стало легше на серці. Він потрусив її і грюкнув перед собою. Мені захотілося потерти очі — так сильно вони боліли. Він поглянув на мене так сердито, що в мене тьохнуло серце.

— Ти обрізана! — вигукнув він. — Ти не можеш кінчити! Хто це допустив?

Я почала затинатися:

— Це був… Я хотіла порадувати своїх… Я не…

— Стули пельку, — наказав він. Помовчав, а тоді заговорив уже спокійнішим голосом. — Можливо, цьому можна зарадити, — сказав він — радше самому собі. Пробурмотів щось, а тоді додав: — Можливо, ти сьогодні помреш. Сподіваюся, ти готова. Твого тіла не знайдуть.

Я подумала про матір, а тоді викинула її образ із голови.

Чоловік у чорному викинув з ємності її вміст — кістки. Крихітні, тоненькі кісточки — вони, мабуть, належали ящірці чи ще якійсь дрібній тварині. Вони були начисто відбілені й висушені; кілька кісточок кришилися на кінцях, звідки було видно старезний пористий кістковий мозок. Вони вилетіли з ємності й попадали так, ніби більше ніколи не ворухнуться. Ніби вони були впевнені. Дивлячись на розкидані кістки, я відчула важкість в очах. Кістки вабили мій погляд. Чоловік у чорному довго видивлявся на них, а тоді поглянув на мене, здивовано округливши вуста. Я пошкодувала, що не бачу його очей. Тоді він надав своєму обличчю урівноваженішого виразу.

— Тут зазвичай починається біль. А мені випадає послухати крики хлопчаків, — заговорив чоловік у чорному й зупинився, опустивши погляд на кістки. — Але ти… — Він посміхнувся й кивнув. — Я мушу подбати про твою смерть.

Він підняв ліву руку і крутнув зап’ястком. Я відчула, як тріснула моя шия: моя голова повернулася, зробивши повне коло. Я загарчала. Довкола стало темно.

Я розплющила очі й негайно зрозуміла, що я — не я. Це відчуття було радше дивним, ніж страхітливим. Я була пасажиркою в чиїйсь голові, та все ж відчувала, як обличчям цієї людини стікає піт, а її шкіру кусає комаха. Я спробувала вийти, але не мала для цього тіла. Мій розум застряг. Очі, якими я дивилася, витріщилися на бетонну стіну.

Він сидів на твердому й холодному бетонному блоці. Даху не було. Всередину проникало сонячне світло, завдяки якому приміщення, де й без того було жарко, ставало ще незатишнішим. Я чула, що неподалік багато людей, але не могла точно зрозуміти, що вони кажуть. Людина, в чийому тілі я перебувала, щось пробубніла, а тоді засміялася. Голос був… жіночий.

— То хай приходять, — сказала жінка. Опустила погляд на себе й нервово потерла стегна. Вона була вдягнена в довгу грубу білу сукню. Була