Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Давай, — сказала я, взяла його за руку і спробувала потягнути за собою. Він не ворухнувся.

— Мвіто, — сказала я.

— Йди вперед, — попросив Аро. — Дай мені поговорити з моїм хлопчиком.

Ми пройшли милю без Мвіти. Я не стала озиратися, виглядаючи його. Невдовзі почула ззаду недалекі кроки. Вони все наближалися й наближалися, аж поки він не опинився біля мене. Очі в нього були червоні. Я знала, що слід тимчасово дати йому спокій.

Мені йти з дому було особливо нестерпно. До того це було неминуче. Мене підводили до цієї подорожі всі події мого життя. Просто на захід, жодних поворотів, жодних гаків, навпростець. Я не мала прожити все життя мешканкою Джвагіра. Але кинути матір я теж не була готова. Допиваючи разом міцний чай, ми поговорили. Обнялися. Я спустилася сходами. А тоді повернулася, швидко піднялася назад і кинулася їй в обійми. Вона пригорнула мене до себе, спокійна й мовчазна.

— Я не можу залишити тебе саму, — сказала я.

— Залишиш, — прошепотіла вона й відсторонилася від мене. — Не думай, що я якась слабачка. Тепер ти зайшла надто далеко. Доведи це до кінця. А коли знайдеш… — Вона вишкірилася. — Якщо в тебе більше немає причин іти, то йди з цієї. Через те, що він зі мною зробив. — Вона не говорила про це прямо, відколи мені було одинадцять. — Ти і я, — сказала вона. — Ми — єдине ціле. Хоч як далеко ти підеш, ти завжди йтимеш туди.

Я залишила матір. Ну, вона залишила мене перша. Просто повернулася, зайшла до хати й зачинила двері. Коли хвилин за десять вона їх так і не відчинила, я пішла до Аро, де збиралися інші.

Дорогою я терла скроні, у яких пульсував біль, а потім — потилицю. Головні болі, так скоро після виходу з Джвагіра… це був аж надто недобрий знак. Два дні по тому біль розігрався на повну силу. Нам довелося зупинитися на два дні, а першого дня я навіть не усвідомлювала, що ми зупинилися. Все, що я знаю про той, перший день, розповіли мені інші. Поки я у своєму наметі корчилася від болю і кричала на примар, інші нервували. Бінта, Лую й Діті сиділи зі мною й намагалися мене заспокоїти. Мвіта багато часу проводив з Фанасі.

— З нею таке вже бувало, — пояснив він Фанасі, коли вони сиділи коло багаття біля мого намету. Мвіта розпалив кам’яне багаття — купу нагрітого каміння. Це просте джуджу. Він казав, що Фанасі був так цим зачарований, що аж ненароком обпікся, спробувавши помацати тепло, яким пашіло від оточеної м’яким світлом купи каменів.

— Як нам здійснити таку подорож, якщо вона така хвора? — запитав Фанасі.

— Вона не хвора, — заперечив Мвіта. Він знав, що мої головні болі пов’язані з моєю смертю, але подробиць я йому не розповідала.

— Ти ж можеш її вилікувати, так? — запитав Фанасі.

— Я зроблю все, що можу.

До наступного дня мій головний біль ослабнув. Я не їла нічого, відколи ми зупинилися. Голод забезпечив моєму мозкові дивовижну ясність.

— Ти встала, — сказала Бінта, зайшовши до мого намету з тарілкою копченого м’яса і хліба. Вона широко всміхнулася. — Виглядаєш набагато краще!

— Мені ще болить, але біль вертає туди, звідки прийшов.

— Поїж, — сказала Бінта. — Я розкажу іншим.

Коли вона вискочила назовні з радісними криками, я всміхнулася. Тоді оглянула себе. Мені треба було помитися. Я майже бачила, як від мого немитого тіла йде запах. Завдяки ясності, яку я відчувала, світ здавався надзвичайно свіжим і прозорим. Кожен звук надворі ніби лунав біля самого мого вуха. Я чула дзявкотіння пустельної лисиці неподалік і крики яструба. Мало не почула думки Мвіти, коли він зайшов усередину.

— Оньєсонву, — промовив він. Його веснянкуваті щоки розчервонілись, а карі очі помітили й оцінили кожну деталь моєї зовнішності. — Тобі стало краще.

Він поцілував мене.

— Ми продовжимо післязавтра, — сказала я.

— Ти впевнена? — запитав він. — Я ж тебе знаю. Тобі досі болить голова.

— Поки ми приготуємося піти, я встигну це прогнати.

— Що прогнати, Оньєсонву?

Наші очі зустрілися.

— Мвіто, у нас попереду довгий шлях, — сказала я. — Це не важливо.

Тієї ночі я встала і вийшла подихати свіжим повітрям. Перед цим з’їла лише трохи хліба й попила води, бажаючи зберегти дивовижну ясність трохи довше. Я побачила, що Мвіта сидить на землі за нашим наметом, повернувшись обличчям до пустелі та схрестивши ноги. Підійшла до нього й зупинилася. Вирішила піти назад до нашого намету й повернулася.

— Ні, — сказав він, так і не обернувшись до мене. — Сідай. Ти мені завадила, просто підійшовши близько.

Я всміхнулася.

— Вибач. — Сіла. — У тебе почало добре виходити.

— Еге ж. Тобі краще?

— Набагато, — відповіла я.

Він повернувся до мене, впинаючись поглядом у мій одяг.

— Не тут, — сказала я.

— Чому?

— Я досі навчаюся, — пояснила я.

— Ти навчатимешся завжди. А ми опинилися на краю світу.

Він потягнувся й заходився розв’язувати мою рапу. Я зупинила його руку.

— Мвіто, — сказала я. — Ми не можемо.

Він м’яко взяв мене за руки і прибрав їх. Я дозволила йому розв’язати мою рапу. Відчувати дотик прохолодного пустельного повітря на шкірі було чудово. Я озирнулася, пересвідчуючись, що всі ще лишаються у своїх наметах. Ми сиділи за кілька футів від них, на невеличкому схилі, і до того ж усе поглинала темрява, але ризик усе одно був. Я ж готова була на нього піти. Я дозволила собі провалитись у чисте, абсолютне задоволення доторку його губ до моєї шиї, сосків, живота. Коли спробувала зняти з нього одяг, він засміявся.

— Рано, — сказав він і взяв мене за руки.

— О, то ти просто хочеш, щоб я була роздягнена, — відповіла я.

— Можливо. Я хочу поговорити з тобою. Найкраще ти слухаєш у розслабленому стані.

— Я аж ніяк не розслаблена, — заперечила я.

Він усміхнувся на весь рот.

— Знаю. Сам винен.

Він знову пов’язав на мені рапу, і я сіла. Ми без жодного слова повернулися до пустелі й дозволили