Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Я почула тріпотіння крил. Мої подруги заохали, захихотіли й почали зітхати. Я розплющила очі, не припиняючи співати. Одна із сов сіла на Бінтин намет. Вона була темно-бура і мала великі жовті очі. Інша сова сіла на намет Лую. Вона була така крихітна, що могла б уміститися на моїй долоні. Коли я закінчила співати, обидві сови вдячно загукали й полетіли геть. Велика сова лишила на Бінтиному наметі купку калу.

— Усе має свої наслідки, — засміялася я.

Бінта застогнала з відрази.

Тієї ночі я лежала в нашому наметі, чекаючи на Мвіту. Він купався у воді зі вловної станції надворі. Вони з Фанасі принесли кілька яєць ящірок, одну черепаху (ніхто з нас, навіть Фанасі, не наважився її вбити і приготувати) та чотирьох пустельних зайців. Я підозрювала, що Мвіта впіймав зайців і знайшов яйця ящірок за допомогою простого джуджу. Мвіта зі мною не розмовляв, тож напевне я цього не знала.

Поки я лежала там у зав’язаній рапі, над моїми думками панував страх. Я сподівалася, що це відчуття лише тимчасове, що це дивний побічний ефект видіння. Я без упину трусилася. Я не сумнівалася, що цієї ночі він мене поб’є або навіть уб’є. Коли вони з Фанасі повернулися й показали нам свою здобич, Мвіта оглянув мене. Злегка поцілував у губи. Тоді зазирнув мені в очі. Лють, яку я побачила в його очах, жахала. Але я не захотіла його уникати.

Я вміла захищатися за допомогою Містичних аспектів. Уміла обертатися на тварину, вдесятеро сильнішу за Мвіту. Могла провалитись у дичавину, де він практично не міг мене торкнутися. Могла атакувати й подерти самий його дух, як зробила з Аро, коли мені було всього шістнадцять. Але тієї ночі я не хотіла вдаватися до цих речей. Крім Мвіти я не мала більше нічого.

Запона намету піднялася. Мвіта зупинився. Я відчула тріпотіння у грудях. Він очікував, що я буду з Лую чи Бінтою. Він хотів цього. Я сіла. На ньому були лише штани з тієї ж тканини, що й моя рапа. Через темряву я не бачила його обличчя як слід. Він опустив запону й застібнув намет на «блискавку». Я запевнила себе, що нічого поганого не зробила. «Якщо він сьогодні мене вб’є, я не буду в цьому винна, — подумала я. — Це мене влаштовує». Та чи справді? Якщо саме я мала владнати все на Заході згідно з пророцтвом, то яка користь від мене мертвої?

— Мвіто, — тихо озвалася я.

— Тобі тут не місце, — сказав він. — Сьогодні тобі тут не місце, Оньєсонву.

— Чому? — запитала я, контролюючи голос. — Що такого сталося, що…

— Не дивись на мене, — відповів він. — Я тебе бачу.

Він хитнув головою, згорбивши плечі.

Я завагалась, а тоді таки пішла вперед і обняла його. Він напружився. Я міцно його тримала.

— Що це? — прошепотіла я так, щоб не почули інші. — Скажи мені!

Після довжелезної паузи він насупився і гнівно подивився на мене. Мені стало лячно ворухнутися.

— Лягай, — нарешті сказав він. — Знімай оце і лягай.

Я зняла рапу, і він ліг біля мене та обняв мене. З ним трапилася якась страшна халепа. Та я дозволила йому згадати себе. Він провів руками по моєму тілу, взяв у руки мої коси та вдихнув їхній запах, а далі — цілував їх, цілував і цілував. Увесь цей час на мене падало стільки сліз, що я аж змокріла від них.

— Пов’яжи її знову, — сказав він і сів, і я послухалася.

Мвіта провів рукою по своєму жорсткому волоссю. Він поголив його перед виходом із Джвагіра, але воно відростало, як і рослинність на його обличчі. У Мвіті все ставало жорстким.

— Я чув твій спів аж там, — сказав він, дивлячись убік. — Ми, певно, відійшли на кілька миль, а я все одно чув твій голос. Ми бачили, як повз нас пролетів великий птах. Я вирішив, що він летить до тебе.

— Я співала для Лую, Бінти та Діті, — пояснила я. — Вони хотіли побачити сов.

— Займайся цим частіше, — сказав він. — Твій голос тебе зцілює. Ти зараз… виглядаєш краще.

— Мвіто, — почала я. — Скажи, що…

— Я намагаюся сказати. Помовч. Не думай, що ти хочеш це чути, Оньє.

Я зачекала.

— Я не знаю, що з тебе буде, — заговорив він. — Я ще ніколи не чув, щоби хтось зробив так, як ти. Ми справді були там. Поглянь на моє обличчя. Це слід від його кулака! Не думаю, що ти бачила села на кордонах Королівства Семи Рік, але я їх бачив. Ми пролетіли над повстанцями-океке, що билися з нуру. На кожного океке припадало про сто нуру. Нападали й на мирних океке. Все палало.

— Я відчувала запах диму, — тихо докинула я.

— Твоє видіння захищало тебе, але не мене. Я бачив це! — сказав Мвіта, вирячивши очі. — Не знаю, що за чари тут задіяні, але ти мене лякаєш. Усе це мене лякає.

— І мене, — обережно промовила я.

— Ти здебільшого схожа на матір — хіба що колір шкіри не той та ще, може, ніс. Ти часом поводишся, як вона… а ще є дещо інше, — сказав він. — Але тепер я бачу це у твоїх очах. У тебе його очі.

— Так, — відповіла я. — Більше нас нічого не об’єднує.

«Крім уміння співати», — подумала я.

— Твій батько був моїм учителем, — продовжив він. — Це Даїб. Я тобі про нього розповідав. Саме через нього було вбито моїх дядька й тітку, тих, хто мене врятував і виростив.

Ця новина мене вразила. Мене все одно що ляснула по обличчю мати, вдарив Аро чи заходився душити Мвіта. Я почала хапати повітря роззявленим ротом. «І моїй рідній матері, і моєму коханому чоловікові є за що мене ненавидіти, — безпорадно подумала я. — Їм достатньо лише зазирнути мені в очі». Я потерла собі потилицю, очікуючи повернення головного болю, але він не повернувся. Мвіта наблизив своє обличчя до мого.

— Що з цього ти знала, Оньє?

Я насупилася — не