Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Нічого, Мвіто.

— Цей Сола, про якого ти мені казала, він що, планував…

— Мвіто, ніякої змови проти тебе немає. Ти справді вважаєш, що я — несправжня…

— Даїб — могутній, могутній чаклун, — заговорив Мвіта. — Він може керувати часом, може являти те, чого взагалі не має бути, може навіювати людям недобрі думки, а його серце повне неймовірного зла. Я добре його знаю. — Він іще наблизив своє обличчя. — Навіть Аро не міг завадити Даїбові тебе вбити.

— Ну, це йому якось вдалося, — заперечила я.

Мвіта, роздратувавшись, сів.

— Ну, гаразд, — за якийсь час сказав він. — Гаразд. Але… Оньє, ми все одно майже брат і сестра.

Я зрозуміла, що він має на увазі. Мій біологічний батько, Даїб, був його першим Майстром, його вчителем. Хоча Даїб і не дозволив Мвіті спробувати сили на ініціації, Мвіта навчався в нього кілька років. А стосунки між чаклуном і його учнем дуже близькі — багато в чому ближчі за стосунки з батьками. Аро, попри всі мої конфлікти з ним, був мені другим батьком (першим був не Даїб, а тато). Аро породив мене через інший канал життя. Я здригнулася, а Мвіта кивнув.

— Б’ючи мене, Даїб співав, — продовжив Мвіта. — Дисципліна і здатність дуже швидко навчатися вбиті в мене важкою рукою твого батька. Щоразу, коли я робив щось не так, надто повільно чи надто неточно, я чув його спів. Його голос завжди прикликав ящірок і скарабеїв.

Він зазирнув углиб моїх очей, і я зрозуміла, що він вирішує. Я теж скористалася моментом, щоб вирішити. Вирішити, чи не маніпулюють мною. Чи не маніпулюють усіма нами. Зі мною з одинадцяти років щось відбувалося, щось штовхало мене на певний шлях. Неважко було уявити собі, що моїм життям маніпулює хтось наділений великою містичною силою. Щоправда, була одна заковика: вражений і мало не зляканий вираз обличчя Даїба, коли він мене побачив. Така людина, як Даїб, нізащо не змогла б удати страх і непідготовленість. Цей вираз обличчя був справжній і щирий. Ні, Даїб був так само не владний над усім цим, як і я.

Тієї ночі Мвіта не відпускав мене, а мені не потрібно було за нього триматися.

Розділ 29

Наступного дня ми пішли до світанку. На захід. Строго на захід. У нас був компас і було не надто жорстоке сонце. Лую, Фанасі, Діті й Бінта почали грати в загадки. Я була не в тому настрої, тож ішла позаду. Мвіта йшов перед усіма нами. Відколи ми встали, він нічого мені не сказав, окрім «доброго ранку». Лую полишила гру в загадки й пішла зі мною.

— Дурна гра, — сказала вона й підняла свій клунок.

— Згодна, — відповіла я.

За мить вона поклала руку мені на плече й зупинила мене.

— То що там між вами відбувається?

Я позирнула на інших, які чимчикували далі, й хитнула головою.

Вона роздратовано насупилася.

— Не приховуй нічого від мене. Я й кроку далі не ступлю, доки ти мені хоч щось не розкажеш.

— На здоров’я. — Я пішла.

Вона пішла за мною.

— Оньє, я твоя подруга. Розкажи мені хоча б дещицю. Якщо ти не поділишся цим тягарем, ви із Мвітою розірвете одне одного на шматки. Я не сумніваюся, що Мвіта розповідає дещо Фанасі.

Я поглянула на неї.

— Вони розмовляють, — пояснила вона. — Ти ж бачиш, як вони часом ідуть геть. Можеш поговорити зі мною.

Це, напевно, була правда. Вони відрізнялися: Фанасі мав традиційне виховання, а Мвіта — нетрадиційне походження, та часом відмінності породжують схожість.

— Я не хочу, щоби про це знали Діті з Бінтою, — за мить сказала я.

— Звісно, — погодилася Лую.

— Я… — Мені раптом захотілося плакати. Я ковтнула. — Я — учениця Аро.

— Я знаю, — сильно насупилася вона. — Ти пройшла ініціацію, і…

— І… це має певні наслідки, — закінчила я.

— Головні болі, — промовила вона.

Я кивнула.

— Ми всі це знаємо, — продовжила Лую.

— Та не все так просто. Головні болі мають свою причину. Це… привиди майбутнього. — На той час ми вже зупинилися.

— Чого саме у майбутньому?

— Моєї смерті, — відповіла я. — Під час ініціації необхідно зіткнутися з власною смертю.

— І як ти помреш?

— Мене виводять до юрби нуру, закопують по шию й забивають камінням.

Лую роздула ніздрі.

— Скільки… скільки тобі буде років, коли це станеться?

— Не знаю. Я не бачила свого обличчя.

— Твої головні болі — вони схожі на удари камінням по голові? — запитала вона.

Я кивнула.

— О Ані, — зітхнула вона та обняла мене однією рукою.

— Є ще один нюанс, — за мить додала я. — Пророцтво помилялося…

— Це буде жінка-еву, — промовила Лую.

— Звідки…

— Я здогадалася. Тепер усе видається логічнішим. — Вона гигикнула. — Я супроводжую легенду.

Я сумовито всміхнулася.

— Поки що ні.

Розділ 30

Наступні кілька тижнів нам із Мвітою було важко розмовляти. Але, відпочиваючи, ми не відлипали одне від одного. Я досі боялася завагітніти, проте наші фізичні потреби були сильніші. Ми так кохали одне одного, та розмовляти все ж були не здатні. Інакше й бути не могло. Ми намагалися не шуміти, але всі нас чули. Мвіта і я були так зайняті самі собою вночі та власними похмурими думками вдень, що це нас не бентежило. Лише тоді, коли Діті звернулася до мене одного холодного вечора, до мене дійшло: у нас назріває певна проблема.

Вона говорила тихо, але явно була готова на мене кинутися.

— Що з тобою не так? — запитала вона, ставши на коліна біля мене.

Роздратована її тоном, я відірвала погляд від печені з зайчатини та кактусів, яку саме помішувала.

— Ти лізеш у мій особистий простір, Діті.

Вона підсунулася ближче.

— Ми всі щоночі вас чуємо! Ви як пустельні зайці. Якщо ви не будете себе контролювати, на Захід нас прийде більше, ніж шестеро. Ніхто не буде добре ставитися до дитини-еву, чиї батьки — теж еву.

Я ледве втрималася від того, щоб ляснути її по