Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко
— У цьому немає нічого нового. Адже ми з тобою так і припускали, Клайд.
— Так, але в листі все стверджується. І це писав сам Джеймс! — з ще більшим здивуванням відповів Клайд.
— Ну й що? — Фред виявляв повну байдужість. — Нічого нового! Хіба що нове — безнадійне кохання Коротуна… я навіть не знав, що він здатний на це. Але це не дуже важливо, — додав він, скоса глянувши на Меджі. — Може, тільки для того, в кого він закохався, — презирливо стиснув він губи.
Меджі ледь стримала обурення: ніколи, ніколи вона не думала, що Фред може так зневажливо ставитися навіть не до неї, а до записів Джеймса Марчі! Адже це його друг! Невже Фред не розуміє, що вона, прочитавши третій лист, прибігла до Клайда не для того, щоб розповісти про кохання Джеймса, а хотіла швидше показати йому міркування Джеймса про досліди над плісенню? Вона стрималася й нічого не сказала, хоч її губи тремтіли від обурення: не треба, не треба нічого заперечувати, не треба говорити, адже зрозуміло, що Фред кидає ці недобрі, обурливі слова тільки з люті…
Клайд з докором глянув на Фреда.
— Думаю, що ти неправий. Справа, не в тому, як ставився Джеймс до… — Він трошки зам’явся, йому не хотілося називати ім’я Меджі, і вона була вдячна йому за це. — Ну, одним словом, річ не в тім. Насамперед важливо, що наші припущення цілком збігаються з тим, що робив Джеймс. Це раз. А по-друге, важливо, як Джеймс сам ставився до свого відкриття. Правда, ми завжди знали, як Джеймс Марчі, наш Коротун, любив людей і робив для них добро у повному розумінні цього слова. Адже це так, Фред?
Фред Стапльтон знизав плечима. Він висловив згоду, але вона була неохочою, немовби вимушеною. Клайд, мабуть, не звернув уваги на це. Він вів далі:
— Як бачиш, ми зобов’язані вважати лист Джеймса немов за його заповіт. У всякому разі, повинні рахуватися з тим, що писав Джеймс. Тому без серйозного обговорення не можна погодитися з твоєю пропозицією.
Пропозиції Фреда? Очевидно, саме про них він говорив з Клайдом, коли Меджі увійшла до палатки. Може, саме ці пропозиції мав на увазі Клайд, коли сказав їй, що Фред щось задумав? Дівчина швидко глянула на Фреда й помітила, що він скоса дивиться на неї. Фред неохоче сказав:
— Цю розмову можна б і відкласти…
— Ні, навіщо ж відкладати? — здивувався Клайд. — Я не думаю, що Меджі нам завадить, якщо саме це тебе хвилює. Зараз я їй поясню, в чому річ…
— Може, я краще піду, а ви самі поговорите з Фредом? — якомога щиріше зауважила Меджі, приховуючи своє палке бажання залишитися й послухати.
Вона навіть трохи підвелася з похідної койки, немов приготувалась іти.
— Ні, ні, навіщо ж? — Клайд знову посадовив її. — Там холодно, чого ж вам мерзнути на самоті? А щодо пропозиції Фреда, так у ній, як на мій погляд, немає нічого таємничого. Правда ж, Фред? — звернувся він до приятеля. — Тим більше, що Меджі міцно увійшла в наше життя… після смерті Джеймса хоча б, — додав він з гіркотою.
Фред знову знизав плечима. Так само неохоче він сказав:
— Якщо ти наполягаєш… будь ласка, тільки мені незрозуміло, хто це «ми»: «ми мусимо»… Кого ти маєш на увазі? Меджі? Але в якій мірі метеорит і все пов’язане з ним стосується її? Адже знайшов його Джеймс…
— Ну, Фред, якщо вже на те пішло, так і ти маєш дуже приблизне відношення до нього, — різко заперечив Клайд. — І ти не раз, скільки я пам’ятаю, заявляв, що це питання тебе аж ніяк не цікавить. Це ж так, я не вигадую? Фред поморщився.
— Навіщо всі ці розмови? Якщо тобі так хочеться, то мені байдуже. Я тільки вважаю…
— Що ти вважаєш? — іронічно спитав Клайд, немовби мимохідь глянувши на Меджі.
— Нічого, — брутально огризнувся Фред. — Я вже сказав, що мені байдуже.
— Ну, ось що, Меджі, — задоволено сказав Клайд, звертаючись уже до дівчини. — Щоб вам усе стало ясно і зрозуміло, Фред щойно запропонував мені продати космічну плісень Джеймса Марчі.
— Як продати? — здивувалася вона. Такий поворот справи був для неї цілком несподіваний.
— Та дуже просто, — уже серйозно мовив він. — Бачте, Фред вважає, що на ній можна добре заробити.
— Безумовно, — ствердив той переконано. — І було б значно краще, коли б ти в пориві безглуздої помсти, чи що, не кинув блюдця з плісенню у вогонь. Дуже необдуманий вчинок, як я тобі ще тоді й доводив.
— Так, ти щось схоже казав, — похмуро погодився Клайд. — Зрештою, я не шкодую, що так зробив.
— Бо не маєш практичного розуму. Я завжди говорив це. Навіть Джеймс, і той…
— Облиш! — спалахнув Клайд. У нього ще тремтіли руки, коли він, опанувавши себе, знову заговорив після неприємної паузи. — Будь ласка, дай спокій Джеймсові. Його немає — і не паскудь його пам’яті.
— Та я ж нічого, — відповів той з подивом. — Я хотів…
— Не треба, Фред! Давай говорити по суті. Так от, Меджі, він запропонував продати космічну плісень Джеймса, яка ще залишилась у метеориті, для того, щоб з неї добували отруйні речовини. Фред вважає, що це дасть неабиякі гроші. Так я зрозумів тебе, Фред?
— Ти зрозумів мене цілком правильно. — Очі у Фреда Стапльтона запалали. Так бувало завжди, коли він сідав на свого улюбленого конька і з захопленням починав викладати ідеї й плани блискавичного збагачення, які раптом виникали у нього. В такі хвилини на нього вже ніщо не впливало, Фред не визнавав ні доказів, ні заперечень своїх співрозмовників. Палко й пристрасно він доводив, що все залежить лише від слушного моменту, від мертвої хватки й непохитного бажання молодого, енергійного, але поки що небагатого ділка перемогти в цій чортовій сутичці з тими, хто вже має
