Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Малюнки художника Г. МАЛАКОВА

Художнє оформлення Л. СКЛЮТОВСЬКОГО

який описує виліт астроплана «Венера-1» з Земні в світовий простір, знайомить читачів з учасниками першої радянської міжпланетної експедиції — академіком Риндіним, геологом Соколом і професором Ван Луном, а також розповідає, як трудно освоїтися з неминучою під час космічного польоту втратою ваги.

Спираючися руками на краї верхнього люка, академік Микола Петрович Риндін ще раз поглянув на гірський пейзаж, що розкинувся на сході перед астропланом. Він з насолодою дихав свіжим ароматним повітрям гірської долини, відчував м’яке тепло ранкового сонця, лагідний дотик ледве помітного вітерця до його сивого волосся. Із схилів долини до Риндіна долітали немов навмисно приглушені звуки, наче там глухо рокотав прибій. Микола Петрович обернувся. Неясний шум посилився. Десятки тисяч людей, що розмістилися по високих схилах на відстані кілометра-двох від ракетного корабля, помітили в біноклі сиву голову командира астроплана, яка показалася над люком, і дружними оплесками і вигуками вітали його. Певна річ, звідси, з астроплана, не можна було розібрати жодного слова, з схилів долинав самий гомін, який то наростав, то затихав. Народ прощався з відважними учасниками першої радянської міжпланетної експедиції.

Простора широка долина з трьох боків замикалась крутими схилами гір, уздовж яких збігали вгору, сяючи ізумрудною зеленню, густі гаї, що немов умилися в недавньому ранковому дощі. І лише на сході, куди задумливо дивився академік Риндін, ті круті схили розступалися, відкриваючи оку далекий гірський пейзаж, увінчаний високою й неприступною сніговою вершиною, яка гордовито височіла в голубому небі. Гори, великі і малі, глибокі урвища і скелясті піки, стрімкі кручі і пологі схили в хаотичному нагромадженні тіснилися і товпились, наче пориваючись до далекого і величного в своєму одвічному спокої Казбеку. Це було примхливе царство зламаних, перетятих ліній, зигзагів, гострих і тупих кутів, які застигли тут у первозданному безладді так, як схотілося колись природі та її стихіям, що м’яли і ламали за доісторичних часів покірну земну кору.

Тим більш разючою серед усього цього хаосу здавалася тонка, ідеально пряма лінія, прокреслена немов по лінійці поверх примхливих зламів гірського рельєфу. Ані на міліметр не змінюючи свого напряму на схід, лінія виходила з глибини долини і линула в далечінь і вище, до вершини Казбеку. Вона пробігала понад міжгір’ями і урвищами, підтримувана стрункими, сплетеними з металічного мережива естакадами; вона нестримно прокладала собі шлях серед величезних скель, розсуваючи їх і розкидаючи по обидва боки купами висаджених уламків. В далечінь і вище, в далечінь і вище йшла лінія, стаючи начебто дедалі тоншою, дедалі непомітнішою, аж доки погляд, нарешті, зовсім уже не міг розрізняти її в серпанку, що обгортав далеку сніжно-білу вершину.

І дивно було думати, що тонка лінія, яка простяглася на багато десятків кілометрів між вершиною Казбеку й долиною, яка легко перетинала міжгір’я глибиною в кількасот метрів, — насправді являє собою масивну дворейкову дорогу завширшки біля десяти метрів.

Для чого ж призначалася ця дивовижна залізниця, якщо проміж її рейками легко можна було поставити поперек великий вагон? Чому вона прокладена на дику й безлюдну вершину Казбеку? З якої причини ця дорога на всьому її протязі не відхиляється ані на йоту від лінії земної паралелі, що йде, як відомо, з заходу на схід, — і разом з тим, прокладена так точно, що за кожним відрізком її рейок можна було б безпомилково перевірити компас?..

У глибині долини, там, де закінчувалося полотно залізниці, височів величезний ангар, проте без бокових стін. На високих підпорах-фермах лежало широке склепіння. Саме сюди, до відкритого ангара, увіходили рейки залізниці, що простяглася до Казбеку. І під високим склепінням виднілася не менш дивовижна споруда, що нерухомо стояла на рейках.

Вона нагадувала реактивний літак, але літак гігантських розмірів і ще стрімкіший за своїми обрисами, ніж усі літальні апарати, відомі досі людству. Довге веретеноподібне тіло споруди з відкритим нагорі люком, в якому стояв академік Риндін, виблискувало наче дзеркало, так бездоганно була відшліфована його поверхня, на якій не можна було відрізнити навіть сліду будь-якої заклепки чи то зварки швів. Прозорий матеріал ілюмінаторів у загостреній носовій частині, здавалося, органічно зливався з блідо-рожевуватим металом корпусу. Самий корпус, загострений спереду як голка, поступово товстішав ближче до середини, а потім знову починав звужуватися. І в цьому місці, ближче до хвоста, з корпусу виростали невеличкі, скеровані назад крила. Вони були такими малими порівняно з розмірами цілого апарата, що трудно було повірити в їх здатність підтримувати під час польоту величезний металічний корпус.

Кожен кінець крила ніс на собі невеличку довгасту сигарку, також загострену спереду, що закінчувалася круглим отвором. Такий же отвір, тільки значно більших розмірів, був і в кормовій частині самого апарата, устаткованій одним вертикальним і двома горизонтальними стабілізаторами. Увесь апарат, на корпусі якого було ясно видно напис «Венера-1», лежав, наче в жолобі, у широкому і масивному візку. Колеса цього візка спиралися на рейки залізниці.

Все це було добре видно із зелених схилів, де з кожною хвилиною ставало більше й більше глядачів. Тисячі, десятки тисяч людей з’їхалися сюди в цей день, — і одразу було помітно, що цього разу їх привабила аж ніяк не мальовнича кавказька природа.

Спеціальні поїзди, низки стратопланів і літаків, нескінченні потоки автомобілів привезли сюди, до цієї гірської долини, делегації робітників, колгоспників, наукових