Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

Клайд несхвально поглянув на нього.

— Ти, Фред, верзеш чортзна-що.

— Чого це? — несподівано образився той. — Я просто не хочу, щоб ви сиділи, наче у воді вимочені. Гадаєте, мені неважко? Ще й як! Тільки гіркими думками та сумними словами справі не допоможеш. — Він знову дістав фляжку, відпив з неї й поморщився. — Фу, чомусь погано пішло!.. Ось тому я й п’ю, що так мені краще. Розумієш?

— Знаєш, Фред, тобі віскі вже й так ударило в голову, — неохоче сказав Клайд. — Адже ти ще не снідав. Ну навіщо це?

— Дурниці! — напівп’яно пробелькотів Фред. — Я чудово себе по-по-чуваю, ось що. І я тобі навіть скажу, що ми ще поставимо Коротуну розкішний пам’ятник!

— Що? Про що ти? — широко розкрив очі Клайд.

Меджі також була здивована цими словами Фреда.

— Пам’ятник, я тобі кажу! Багатий, з золотом, з мармуровими ангелами й… епітафією. Я вже її здорово придумаю! Слухай, Клайд, — голос Фреда перейшов у таємничий шепіт, — я тобі поки що нічого не говорив, але збагнув відразу ж таки, як тільки… ну, одним словом, відразу. З цієї космічної плісені… — він озирнувся. — З неї ми ще зробимо купу грошей. Розумієш? Я вже придумав, як саме, не будь я Фред Стапльтон! Нам вона, звісно, ні до чого. Втім, дехто зможе дуже зацікавитися нею. А зацікавлю цього самого «декого» я сам! Вам треба лише не заважати мені. І тоді буде такий пам’ятник Коротуну, що…

— Зажди, Фред, — спинив його Клайд, обурений. — Тут справа не в пам’ятнику. Ти сказав «зацікавиться». Хто ж, на твою думку, може цим зацікавитися? З ким це ти збираєшся вести справи?

Фред хитро посміхнувся:

— Е, братику-кролику! Я не такий уже п’яний, щоб одразу тобі все вибазікати. Досить поки що й того, що я сказав. Фред Стапльтон ніколи не каже зайвого, ти це знаєш. І вже коли він щось сказав, так можеш бути певний, що це серйозна штука. Розумієш? Як це я сказав щойно… ні, не я, а один дивак у своїй…. епітафії… «Коли б ліг ти — читав би я!..» От здорово!

Клайд зневажливо махнув рукою:

— Справді, ти п’яний, Фред. Нагородив сім кіп гречаної вовни… Піди краще відпочинь під кущем, а тоді й поговоримо, якщо тобі це так потрібно.

— Не лише мені, а й тобі, — уперто перебив його Фред. — Про це й мова.

— Гаразд, гаразд, — заспокійливо відповів Клайд. — Піди й відпочинь, а ми з Меджі поки що займемося справами. Так, Меджі? — звернувся він до дівчини.

— Звичайно, Клайд, — з готовністю відповіла вона.

Фред презирливо відійшов од них і з незалежним виглядом засвистав якусь пісеньку. Клайд провів його очима й сказав:

— Якщо ви не заперечуєте, Меджі, ми зараз візьмемося за нотатки Джеймса. Він, знаєте, вів щоденник. Не весь час, правда, але записував там усе, що здавалося йому найважливішим.

Меджі стрепенулася: щоденник Джеймса Марчі? Чи не про нього він їй говорив тоді ввечері? Тільки він казав, що залишив свої записки вдома…

— Ми пошукаємо в його рюкзаку, — вів далі Клайд. — Ви знаєте, Меджі, мені чомусь здається, що Фред вигадав якусь не дуже добру гру. Те, що він нічого не сказав по суті, ще більше переконує мене в цьому: значить, він щось таки вигадав. Що саме, я, певна річ, поки що не знаю. Але… одне слово, поглянемо записи Джеймса. Вони можуть допомогти нам.

Меджі сиділа в палатці, накинувши на себе пальто й сховавши ноги під ковдру: сирий неприємний вітер уперто дув з заходу, від лісу, він крижаними пальцями доторкався до обличчя й тіла дівчини. Їй було холодно, вона щільніше натягувала пальто і щулилася. Клайд сказав, що цей вітер, напевно, принесе з гір дощі. Немає сонця в хмарному небі, його проміння не може пробитися крізь похмуре покривало… Але Меджі розуміла, що вона тремтить не стільки від холоду, як від страшенного нервового потрясіння, і їй хочеться якнайшвидше поїхати звідси, тільки-но приїде автофургон. Боже мій, що сталося за ці три дні!

Її покинув Фред. Здавалося, що це найжахливіше. А потім виявилося, що вчинок Фреда Стапльтона, хоч вона й плакала і мучилася, дрібниця у порівнянні із страшним горем — смертю Джеймса. Джеймс Марчі раптом виявився надзвичайно ласкавим, уважним і, мабуть, саме через це — близьким і по-справжньому потрібним. Проте «раптом» — це лише так говориться, а насправді все це сталося зовсім не випадково.

Меджі знову відкрила зошит Джеймса на тій сторінці, де починався його перший лист до неї. Так, це був саме лист, хоч вона й не підозрювала, що Джеймс писав їй. Коли він у той пам’ятний вечір вперше випадково проговорився про свої записи в щоденнику, вона вирішила, що це, мабуть, просто якісь згадки про неї, як і про інших дівчат: хіба мало що спадає на думку людині, яка пише щоденник? А виявилося, що це саме листи. І різниця між ними й звичайними листами була лише в тому, що листи Джеймса нікуди і нікому де надсилалися, і вона, мабуть, ніколи б про них і не дізналася, коли б не…

І тільки тепер вона читала рядки цього листа.

«Мила, далека Меджі, про яку я можу лише думати, лише мріяти, і більше нічого. В моїй кімнаті — тиша, і разом зі мною тільки моя люлька та цей зошит. Про те, що я пишу, ніхто ніколи не дізнається, бо все це — тільки моє. Наче сірий димок від люльки, який виникає у повітрі всього на хвилинку, щоб потім зникнути й розвіятися. Але я бачу Вас, Меджі, в зошиті і в легкій імлі, що підіймається з моєї люльки. Я бачу Вас так, як побачив уперше, і це вже, мабуть, на все життя! Ніколи я не міг би сказати Вам про це, я не вмію говорити про себе й про свої почуття. А писати