Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

— Гаразд, а чому плісень у метеориті більше росла? Адже Коротун нічого з нею не робив, — промовив Клайд з ваганням. — На блюдцях — це я розумію, він її культивував. А в самому метеориті — незрозуміло!

— Зажди, зажди, Клайд, — спинив його Фред. — Тут треба збагнути, в чому річ. І ти можеш допомогти нам, Меджі, — звернувся він до дівчини, що втупила в нього неспокійний погляд.

— Я?

— Так, ти, — переконливо повторив Фред. — Ти вчора довго розмовляла з Джеймсом. Що він казав тобі там, у лісі? Ну, відносно свого метеорита й плісені. Він щось розповідав тобі про це, правда?

Меджі нерішуче перебирала краї носової хустинки, опустивши очі. Клайд бачив, що дівчині важко, що вона побоюється необережно виказати якесь щире признання Джеймса, про які сам Коротун розповідав йому вчора вночі. Може, не треба зайвих запитань, бо те, що говорилося вчора, тепер, після смерті Джеймса, зв’язувало Меджі, й наполегливі вимоги Фреда могли здатися їй образою його пам’яті…

— Зачекай, Фред, — почав був Клайд, — мені здається, що…

— Нехай тобі не здається, — перебив його Фред. — Я не збираюся запитувати Меджі, про що Джеймс говорив їй взагалі. Це мене не обходить і не цікавить, — виразно підкреслив він. — А от про метеорит — інша справа. Отже, Меджі, що було після того, як я пішов?

Дівчина набралася духу. Вона ще раз поглянула на Клайда, наче просила у нього підтримки, і, побачивши, що він підбадьорливо кивнув головою, заговорила:

— Джеймс запропонував мені піти з ним і подивитися на метеорит. Ми спустилися вниз, мені той валун здавався зовсім звичайним… і нецікавим… на відміну від інших — тільки чорний. Ми поговорили трошки про цей камінь і пішли собі. От і все.

Фред невдоволено гмукнув.

— Що саме ви говорили про метеорит? Кажи точніше. Що він робив там, біля метеорита? Хіба ти не розумієш, що кожне слово Коротуна цієї ночі може виявитися дуже важливим. Не про себе й про свої враження розповідай, а про нього, ясно? Ну?

І він, і Клайд бачили, що Меджі напружено згадує. Вона трохи відкрила рота, збираючись щось сказати, і знову нерішуче стулила губи.

— Ну? — майже загрозливо сказав знову Фред. Меджі злякано подивилася на нього.

— Я не знаю, чи має це якесь значення, — ледь чутно вимовила вона.

— Все має значення! Кажи! — наполягав Фред.

— Джеймс там, унизу, біля метеорита закурив… Я казала, що нам уже час повертатися, а він все одно набив люльку й запалив її, кажучи мені, що дим розжене комарів… хоч їх там і не було…

Фред перезирнувся з Клайдом.

— Далі! Що було далі? — спитав він нетерпляче.

— Потім Джеймс, не кажучи ні слова, побіг до того дерева, де лежав метеорит. Нахилився над ним, немов хотів щось роздивитися. А потім прибіг назад, до мене. І відразу висипав попіл з люльки. А я ще посміялася, як же комарі, чи він забув?.. Джеймс нічого не відповів, і ми пішли додому, а про метеорит більше не говорили…

Дівчина замовкла, її заплакані сині очі нерішуче дивилися на хлопців: те, що вона розповіла, мабуть, не мало ніякого значення.

Але на схвильованих обличчях друзів Меджі прочитала, що це далеко не так.

Фред Стапльтон енергійно ляснув себе рукою по коліну й виразно подивився на Клайда.

— Ти розумієш, у чому тут справа? — переможно сказав він. І одразу ж таки відповів на своє запитання: — Джеймс мав рацію. Плісень з цього проклятого метеорита справді швидко росла в блюдечках через те, що на неї потрапив попіл з люльки… і в неї почалася ця, як її…

— Мутація, — підказав Клайд.

— Так, мутація. І з’явився отруйний запах… Якщо все це так, то, виходить, Джеймс вирішив провести дослід на самому метеориті! Він насипав на нього попелу, ось що! І, як бачиш, наслідки з’явилися відразу ж таки, протягом однієї ночі. Зрозуміло?

— І сам Джеймс учора вночі, здається, говорив про те, що він придумав якийсь новий експеримент, — додав Клайд. — Тільки рішуче відмовлявся сказати, який саме, пам’ятаєш? Мабуть, він хотів спочатку сам подивитися, що вийде… Меджі, ви й справді дуже допомогли нам, — привітно звернувся він до дівчини, яка переводила погляд то на одного, то на іншого, силкуючись вловити зміст їхніх уривчастих фраз.

— Але ж я нічого, зовсім нічого не розумію з того, про що ви говорите, — жалібно сказала вона, підводячи на Клайда сумні очі. — І чому я допомогла, також не можу збагнути.

Фред зневажливо пирхнув. «Про що можна говорити з дурним дівчиськом, — подумав він, — яке не розуміє найелементарніших речей! Отак, мабуть, як зараз, вона і тоді кліпала очима, коли слухала Джеймса-Коротуна, а він розсипався перед нею… А тепер Джеймс — мертвий, вкритий простирадлом, лежить отам, у палатці!..» Він глянув скоса на відкритий вхід. Під промінням яскравого сонця, що заливало галявину, вхід до палатки, який залишився в тіні, зяяв наче похмура яма — нагадування про те, що сталося сьогодні вранці і чого вже не можна виправити… Фред відвернувся, його серце стиснув біль.

Він майже не чув, як Клайд м’яко відповів Меджі:

— Зараз я спробую вам усе пояснити. Звичайно, вам так важко зрозуміти.

Клайд коротко розповів їй, як Джеймс Марчі випадково помітив, що попіл, який впав з люльки на плісень, викликав її посилений ріст. І, мабуть, Джеймс вирішив повторити цей дослід на плісені, яка лишалася на метеориті. Тому він і закурив люльку тоді, ввечері, а потім посипав попелом метеорит, сподіваючись, що це дасть ще більший ефект. Вранці ж він поспішив перевірити, який ефект дав новий експеримент — ледь розвиднілося, подався до метеорита, і ось…

Меджі слухала Клайда, затамувавши подих, боячись пропустити й слово. Вона то смикала свою мокру від сліз носову хустинку, їй хотілося розірвати її