Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

Меджі спинилася. Вона ще раз припала, прислухаючись, до грудей Джеймса. Клайд похолов. Він боявся запитувати.

Дівчина підвела голову і деякий час мовчала. Потім вона подивилася широко відкритими очима на Клайда, на Фреда, який незграбно переступав з ноги на ногу, і майже беззвучно сказала:

— Ще треба ось що…

І вийняла з кишені спідниці маленьке дзеркальце у пластмасовій оправі, протерла його й приклала Джеймсу до рота.

— Коли б воно хоч трохи затуманилося… — прошепотіла вона.

Дзеркальце не туманилося. Даремно Меджі прикладала його ще й ще раз до рота Джеймсові, даремно вона з напруженням вглядалася в нього, даремно шукали слідів дихання Джеймса і Клайд, і Фред, схилившись над маленькою рукою Меджі, що тримала дзеркальце. Його поверхня лишалася чистою й ясною. Джеймс Марчі не дихав!

Коли це стало цілком очевидним, Меджі вже не витримала, їй не допоміг досвід медичної сестри. Вона кріпилася весь час, бо думала, що це лише глибока непритомність Джеймса; не кидала цієї думки й тоді, коли шукала дихання Джеймса, прикладаючи вухо до його грудей, коли намагалася намацати його пульс, зробити штучне дихання й масаж серця і коли в останній надії вдивлялась у блискучу поверхню дзеркальця. А зараз, коли не допомогло й це, дівчина безпорадно опустила руки й гірко заплакала. Вона плакала, як плачуть, втративши кохану людину. Бо ж ця людина одразу ввійшла в її життя й оволоділа всіма її симпатіями, стала рідною й близькою. Милий, славний Коротун-Джеймс, він так уважно ставився до неї, був такий лагідно запобігливий, дбайливий, — і вона не встигла нічого йому сказати, відповісти на його піклування і увагу. І його вже немає, адже вона добре це розуміє, немає, немає… Вона плакала дедалі голосніше, не ховаючись, бо нічого більше не лишалося робити, тільки плакати. Джеймса вже немає, немає, немає…

її ніхто не втішав. Та й хто б це робив, коли і Фред, і Клайд були не менше вражені й приголомшені страшною бідою. Фред судорожно стискав і розводив пальці рук, здавлюючи їх так, що біліли суглоби; він мимоволі повторював одне й те ж: «Ч-чорт! Ч-чорт!», не знаходячи інших слів, та й не шукаючи їх. Він дивився на тіло Джеймса Марчі, на його бліде обличчя з застиглими очима, на розхристані груди і не міг уявити собі, що це кінець, що немає його друга, разом з яким він провів стільки років. Ще напередодні вночі вони сперечалися, і Фред іронізував, глузуючи над простодушністю Коротуна, над його впертим небажанням оцінити практичні пропозиції Фреда. А тепер Джеймс пішов від них назавжди. І цього не можна було осягнути розумом.

А Клайд?

Клайд не плакав, зовні важко навіть було уявити, яке глибоке горе спіткало його. Блакитні, нерухомі очі Коротуна дивляться повз усе… Для Джеймса Марчі все навкруги було неповторним, прекрасним життям, яке він намагався осягнути цілком, зрозуміти в усій його різноманітності! Він хотів знати все. Його жадоба пізнати навколишній світ була ненаситною. «Коротун, мій любий, дорогий мій! Чому саме з тобою сталося це лихо, чому ти занапастив себе своєю необачністю?.. Хотів знати ще більше?.. Тобі обов’язково було досліджувати оту космічну плісень, га? О проклята!»

Він повернув голову до величезного кедра, під яким лежав чорний метеорит. Звідси, здаля, не можна було роздивитися, що там робиться. Метеорит був у глибокій тіні. Десь у нього всередині ховалася ця клята плісень. Від неї час від часу долинало сюди слабке, ледь помітне дихання — той же самий задушливий запах. І цей запах убив Коротуна-Джеймса! Вбив того, хто за своєю делікатністю й м’якістю не зміг би зробити шкоди нікому, навіть найлютішому своєму ворогові, коли б він у нього був… Проклята фіолетова плісень! Ну, зажди! Зажди, більше ти не шкодитимеш нікому! Ручуся тобі!

І Клайд похмуро й рішуче сказав, примусивши здригнутися й Фреда, і заплакану Меджі:

— Ну що ж. Тут більше робити нема чого. Треба перенести тіло Джеймса до табору. А тоді…

Він не закінчив фрази. Але його жорстокий, уривчастий голос пролунав наче відкрита погроза.

Тіло Джеймса Марчі спочивало в палатці Клайда на чистій постелі, вкрите білим простирадлом. Здавалося, Коротун мирно спав, спав, наче дитина, якій чомусь вирішили приклеїти кучеряву борідку. І коли б не мертвенна синювата блідість, що проступала на чолі й щоках, коли б не прозора безкровність губ, так і справді можна було подумати, що Джеймс глибоко і безтурботно спить.

Клайд, не відриваючи очей ні на мить, дивився на спокійне обличчя Коротуна. Все, що сталося, скидалося на якесь дике, плутане марево, здавалося, що Джеймс ось-ось підведеться, усміхнеться своєю доброю й лагідною усмішкою. Пошукає щось рукою в головах постелі й спитає, куди це запропали його окуляри, а потім протре їх, надіне, старанно заправляючи завушники, і відразу помчить до своєї палатки, щоб негайно дізнатися, що там з тією плісенню… Ні, не прокинеться Джеймс, не з’явиться на його обличчі чарівна, трохи соромлива усмішка, і ні про що більше він не дізнається!

Зате Клайд добре знав, що йому треба робити. Він тихо вийшов з палатки, залишивши в ній Фреда й Меджі, яка стояла мов скам’яніла, притиснувши до рота мокру хустинку.

Сонце підіймалося до зеніту. У мареві нагрітого повітря тремтіли обриси лісу. Над ним нависала сіра хмара, одна серед чистого неба. Вона прийшла сюди, мабуть, з гір, зупинилася над лісом і не посувалася далі, наче прив’язана. Було щось дивне в контрасті між ясним блакитним небом, по якому все вище видиралася вогненна куля сонця, і цією нерухомою сірою хмарою, що нависла над лісом, немов лиха провісниця злив та негоди.

Клайд знизав плечима. Захопив великий оберемок хмизу, приготованого напередодні, і кинув його до згаслого вогнища. Потім чиркнув сірником і підпалив дрібні гілки. Вони спалахнули яскравими язичками прозорого й пекучого полум’я, лизнули більші гілки, що також відразу зайнялися. Ще кілька секунд, і вогнище розгорілося майже без диму. Клайд стояв і задумливо дивився на бурхаюче полум’я.

— Навіщо тобі таке велике багаття? — почув