Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

— Н-не може бути! Ні-ні, якщо так, тоді…

Вогнище згасло. Місяць переможно мандрував тихим нічним небом; у його спокійному промінні все здавалося мирним, усе поринуло в безтурботний сон. Від лісу віяло вологою свіжістю, — ні, це був навіть не вітрець, подумав Клайд, а ледве помітне дихання чогось великого й сонного, що розляглося в темряві біля їхнього маленького табору й не виявляло себе нічим, крім легенького прохолодного повівання. Такий непомітний, невловимий вітрець, і все ж таки, вирішив Клайд, мабуть, саме він ледь колихав листя великого куща, що наче задрімав біля вогнища. І від цього здається, немов з листя куща, переливаючись, скочуються вниз яскраві краплинки розплавленого срібла, скочуються й з’являються знову на листі, яке колишеться й ніби ловить ці краплинки з нескінченного місячного сяйва. Як гарно, задоволено відзначив у думці Клайд, і як шкода, що бачити все це доводиться лише раз на рік, а іншим часом людині й подивитися на природу ніколи та й ніде. Живеш наче безталанний стрибунець на мотузці: праця, кафетерій, вулиця, квартира, і знову все з самого початку, і місяця ніколи не побачиш крізь ліхтарі й безглузді неонові реклами… Одним словом, «пий кока-кола» тощо, а про інше й не наважуйся думати, бо для тебе, як і для інших, усе вже й так розмірено, зважено й приготовано, від п’ятицентової булочки для кави до ревю з стриптизом, від бейсбольного матчу до виборів президента, від гральних автоматів до «холодної» війни, яку також для взаємного остраху й залякування комуністами вигадали якісь скажені політикани. Коротше кажучи, від найпрекраснішого американського способу життя, як подумаєш, лишається сама каламуть у голові і більше нічого, особливо коли ти думаєш про нього такої літньої ночі, і навколо тебе одвічна тиша, і струмені місячного сяйва, і ці краплинки розплавленого срібла, що тремтять і скочуються з узорчастого листя темного куща… ну і, певна річ, космічна плісень Коротуна Марчі!

— Ну, гаразд, Коротун, а що з нею? — спитав Клайд раптом Джеймса, який, здавалося, глибоко замислився біля згаслого вогнища.

В його обличчі вже не було тієї збудженості й хвилювання, з яким він щойно говорив. Він нерішуче пощипував свою борідку, наче сумніваючись у чомусь. Почувши запитання Клайда, Коротун спочатку подивився на нього невидющими очима, немов намагаючись одірватися від думок, що заполонили його. Потім він збентежено покліпав очима й зніяковіло відповів:

— Розумієш, дуже важко розібратися в усьому цьому… якщо в ній і справді виникла мутація, то зрозуміло, що плісень… Зажди, зажди, ти про що мене запитував? — раптом стурбовано перепитав він. — Може, ти про…

Клайд розсміявся:

— Все гаразд, Коротун, я питав саме про те, як справи з твоєю плісенню, і ні про що інше.

— Ага, — заспокоєно сказав Джеймс Марчі. — А я чогось подумав, що ти…

— Ні-ні, я про плісень… Що з нею нового?

— Бач, якщо мені пощастить довести, що саме мутація дає плісені отакі згубні властивості, то це дуже важливо. Тоді це — велике наукове відкриття. І Меджі, безумовно, побачить, що я вже не такий незграбний і дурний, як…

— Коротун, насамперед ти не незграбний і не дурний, а по-друге, ти кажи не про Меджі, а про плісень, зрозуміло? — обірвав його Клайд.

— Так я ж і кажу про плісень. Я дещо вже зробив з цього приводу. Знаєш, це взагалі дуже небезпечно, але нічого. Зате відразу все стане ясним. І якщо справа в мутації, то плісень може виявитися отрутою страшенної сили. Не лише для комах або мишей, але…

— О, це вже дуже цікаво, братці-кролики! На такій справі можна заробити купу грошей! — пролунав біля них гучний голос Фреда Стапльтона.

Він несподівано вийшов з-за великого куща, того самого, що, залитий місячним світлом, викликав у Клайда уявлення про блискучі краплини срібла. Фред простяг руку до Джеймса Марчі, що розкрив рота від здивування.

— Я завжди вважав, Коротун, що краще від тебе ніхто не розбирається в наукових справах. Віддавав, так би мовити, пальму переваги…

— Т-ти зажди… ти звідки взявся? Адже Клайд сказав, що ти давно вже пішов спати. — Джеймс ошелешено дивився на Фреда. — В-виходить, ти чув, про що ми говорили? — їв його голосі Клайд відчув стурбованість.

Фред зневажливо присвиснув:

— Про що можуть говорити мої високоосвічені друзі, як не про їхню пресловуту космічну плісень? — іронічно зауважив він, сідаючи біля згаслого вогнища. — Так захопилися, що, я бачу, і про вогонь забули… — Він витяг з кишені сигарету й запалив її од вугілля, що ледь жевріло під попелом. — Спить? — ні до кого особисто не звертаючись, кивнув він головою до своєї палатки.

Клайд знизав плечима й лінькувато відповів:

— Мабуть. Свіже повітря й таке інше.

— Меджі дуже втомилася, — сказав Джеймс, скоса поглядаючи на Фреда.

Той насмішкувато процідив:

— Ще б пак, особливо після твоїх, Коротун, дуже наукових розмов. На це ти майстер, нічого не скажеш… ну, ну, адже я не збираюся обговорювати, про що саме ти з нею балакав, — примирливо додав він, побачивши, як Джеймс ображено блиснув окулярами. — Мені що, я бажаю тобі найкращих успіхів, будь ласка…

— Фред, я н-не дозволю…

— От дивак, і чого ти кип’ятишся? Хіба я проти? Я навіть хотів би допомогти тобі… та облиш ти, не підстрибуй! Краще скажи, це ти серйозно щойно говорив Клайду про якісь твої нові експерименти з плісенню? Про те, що вона. може виявитися сильною отрутою? Га?

— Може, — неохоче погодився Джеймс. — І що з того?

— От я тобі й кажу, що ти дивак. Це ж дуже серйозна справа, Коротун! А що ти з нею зробив?

— Нічого особливого… ще рано говорити про це, — ухилився од відповіді Джеймс.

— Секрет? Ну, хоч трошки скажи! — не вгавав Фред. Мабуть, він і справді був дуже зацікавлений.

— Адже тобі це ні до чого! — все ще захищався Джеймс.

— А ти прямо розкажи, що й до чого, без глибоких наукових обгрунтувань, як печерній людині,