Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

— Знаю, знаю, Меджі! — вихопилось у Джеймса. — І я, безумовно, великий негідник, що дозволив собі запитувати вас про це сьогодні, коли ви…

Тепла долоня Меджі затулила йому рот. Дівчина знов усміхнулася. В місячному сяйві, що пробилося нарешті крізь листя дерев, Джеймс розрізняв риси її обличчя, що так світилися цією усмішкою!

— Не треба говорити про це, Джеймс. Я й так уже чимало передумала… і думаю ще. Не треба говорити про це! І про те, інше, теж не треба. Може, колись, тоді… Ну, досить, досить, ходімо, нарешті! Така кумедна у вас борідка, милий Джеймс, і вуса також, вони лоскочуть пальці, особливо коли ви хочете щось сказати, а говорити ж і не треба, розумієте?..

— Так, не треба! — радісно погодився Джеймс Марчі.

Вони знову сиділи біля згасаючого багаття, Клайд Тальбот і Джеймс Марчі. Коротун схрестив ноги і від цього у примарному сяйві місяця був схожий на статую будди, хіба що будда ніколи не носив окулярів і не курив люльки. Клайд напівлежав, спираючись на лікоть, і лінькувато поглядав то на збуджене обличчя Джеймса, то на химерні язики полум’я, що легко відривалися від вогнища й зникали в уже прохолодному повітрі. Повновидий великий місяць зовсім викотився з-за обрію в темне небо й плив по ньому, і зірки згасали в міру його переможного наближення. Ані серпанку, ні імли, що вразила Клайда раніше, вже не було в глибокому небі; лише праворуч, над краєм лісу, над застиглими в сонному оціпенінні верхівками дерев звисали шматки білявої вати.

Меджі не схотіла навіть вечеряти, сказавши, що вона з незвички дуже втомилася й хоче тільки спати. Вона немов не помітила відсутності Фреда й пішла у відведену їй палатку, привітно, хоч і втомлено помахавши рукою обом друзям. Завіса палатки закрилася за нею, а хвилини через дві-три погасло й світло електричного ліхтарика, що пробивалося крізь полотно. Джеймс Марчі сів біля вогнища й закурив люльку. З того, як він нетерпляче попихкував нею, як нервово переминав пальцями попіл, хоч у цьому й не було потреби, з усього вигляду Коротуна Клайд безпомилково знав, що тому страшенно хочеться поговорити, сказати щось, на його думку, дуже важливе. Але Джеймс, як і завжди, не знав, з чого почати. Клайд мовчав, наче не помічаючи цього, і тільки трошки підсміювався, запалюючи сигарету. Нарешті Коротун не витримав.

— Ну, чого ти так іронічно дивишся на мене? — спитав він. — Що я, винний у чомусь, чи що?

— У чому? — перепитав його Клайд, ховаючи посмішку.

— Н-ну, Клайд, н-не треба так говорити. Ти прекрасно розумієш усе. І я не міг інакше. П-просто не міг!

— Та про що ти?

— Р-розумієш, вона така мила й гарна, що все це навіть неймовірно… н-ну, з Фредом. І ти, мабуть, думаєш, що я препогано повівся, якщо ми з ним друзі. Н-ну, я й сам розумію, що це погано й не по-товариському. Тільки так уже вийшло. Я спочатку й сам не думав…

Клайд здивовано розкрив очі:

— Зажди, зажди, Коротун! Ти що, у коханні їй освідчився? Так тебе треба розуміти?

Тепер прийшла черга дивуватися Джеймсу Марчі. Він обурено поглянув на Клайда й сплеснув руками:

— Та як ти можеш говорити таке, Клайд? Я її просто втішав, н-ну… і сказав, що вона дуже гарна. І вона сказала, що я теж… н-ну, що мене може покохати дівчина, хоч це й мало імовірно…

— Так і сказала, що це мало імовірно?

— Н-ні, — збентежився Джеймс, — це я тобі кажу. Я ж себе краще знаю. І розумію, що мало імовірно, щоб мене покохала така дівчина, як… — Він затнувся, гірко схиливши голову.

— А чому? — раптом спитав Клайд.

— Що чому? — здивувався Коротун.

— Чому ти вважаєш, що тебе не покохає така дівчина? Ну, як Меджі, адже ти саме її мав на увазі?

— Зачекай, т-ти це серйозно? Ти вважаєш, що може? П-правда? — Коротун опустив люльку, рот його розгублено округлився. Клайд не міг стримати посмішки. Джеймс Марчі засмучено махнув рукою. — Ну, ось ти й сам смієшся, бо розумієш, що це неможливо…

— Та ні, Джеймс, зовсім не так. Я цілком серйозно вважаю, що будь-яка дівчина може дуже міцно покохати тебе. І така, як Меджі, і ще краща, — переконано сказав Клайд.

— Кращої мені не треба, — палко заперечив Джеймс. І тут-таки схаменувся: — А чому ти так вважаєш?

— Та тому, що ти славний хлопець… ну, душевний, як кажуть. А це дуже важливо. Не лише для дівчат, а й для всіх, хто тебе знає.

Клайд побачив, як Джеймс непевно озирнувся і глянув на палатку, де спала Меджі. Знизивши голос, наче вона могла його почути, сказав:

— Т-ти знаєш, в-вона теж так сказала. Дивна річ! Тоді, може, це й правда, га? Як тобі здається?

— Безумовно, правда, — впевнено відповів Клайд. — Якщо і я, і вона те саме кажемо, значить — правда. Дівчата, знаєш, дарма не скажуть.

Обличчя Джеймса розпливлося в радісній, світлій посмішці; його рука люто вчепилася в борідку, наче намагаючись одірвати її. Але через хвилину він знову спохмурнів.

— А Фред? — зажурено спитав він.

— Що Фред?

— Н-ну, як він поставиться до цього? Що я й Меджі…

— Гадаю, що Фредові це зовсім байдуже, — відповів Клайд.

Коротун болісно зморщився.

— Н-не розумію, — задумливо сказав він. — Він такий вродливий… І вона теж… а він…

— Тебе це бентежить більш за все? — іронічно спитав Клайд.

— Н-ну, і це трошки… знаєш, я завжди вважав, що коли у мого приятеля і якоїсь дівчини… то це недобре, коли я буду… — знову зам’явся Джеймс, марно намагаючись затягнутися згаслою люлькою.

— Боже ти мій, я ж тобі сказав, що Фредові це зовсім байдуже, — нетерпляче мовив Клайд. — Він і