Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко
— Ну… я зробив так, що плісень може стати ще більш отруйною, чи що.
— Зробив з твоїми блюдцями, так?
Джеймс зам’явся. Він зняв окуляри й почав їх протирати.
— Н-не зовсім… я вирішив, що буде краще, коли зробити цю річ прямо з метеоритом… адже там плісені більше, вона може відразу сильніше розвинутися.
— Ти мені цього не казав, Джеймс, — з докором кинув Клайд. — Значить, ти був там, біля метеорита, з Меджі? І що ж, Коротун? Що це дало?
— Я ще не знаю… вранці перевірю… і, слово честі, мені поки що немає більше чого сказати, — жалібно проговорив Джеймс. — От завтра, можливо…
— Що завтра?
— Коли я перевірю, що це дало. Я поки що навіть Меджі нічого не сказав. Бо ще рано…
— Та облиш Меджі! — заревів Фред. — Це може бути диявольськи важлива справа! Це може озолотити нас, розумієте, братці-кролики!
— Про що ти, Фред? — дивувався його гарячковості Клайд.
— Ет, ви нічого не розумієте в справах! — відмахнувся Фред. — А в мене тут виникає така ідея, така ідея! Ну гаразд, зачекаймо до завтра, — несподівано закінчив він.
Клайд поглянув на Джеймса, Джеймс на Клайда. Обидва вони нічого не розуміли.
— Справді, в чому річ, Фред? — почав був Клайд.
Але Фред лише загадково посміхався.
— Коротун відкладає своє повідомлення до завтра, — сказав він, насолоджуючись враженням, яке зробив. — Чого ж я маю поспішати? Моя ідея ще в зародку. Але…
Він постукав себе пальцем по голові:
— Якщо Фред Стапльтон каже, можете не сумніватися! У справах він розуміє трохи більше від вас обох, будьте певні!
23Меджі відкинула полог палатки й спинилась у захваті. Гарно як навкруги!
Вчора, — можливо, тому що вона втомилася в дорозі або за тими переживаннями, пов’язаними з Фредом Стапльтоном, — вона не відчула тієї краси, яку побачила зараз. А ранок і справді видався надзвичайний!
Прямо перед нею стелилася ізумрудно-зелена галявина з високою гострою травою. За галявиною, мов наздоганяючи одна одну, бігли довгі хвилі. Їх підганяв свіжий вітерець, і вони мчали до лісу і зникали біля нього, наче біля прибережних скель. «Немає тільки пінистого прибою», — з посмішкою подумала Меджі. Ліс вставав спочатку великими острівцями кущів, а потім піднімався вище й вище; дерева поступово зливалися височенними верхівками, і здавалося, що в цій гущавині зовсім неважко заблукати, бо там, мабуть, навіть не видно й сонця, й водяться дикі звірі. «Джеймс Коротун — дуже смішне в нього прозвисько, їй-бо! — вчора щось говорив про те, що на цих звірів можна навіть полювати, і коли б він умів полювати, як Фред, то обов’язково повів би мене до того густого лісу. А я й не хочу, там дуже страшно, і всюди глибокі тіні».
А тут — яскраве сонце, яке все вище й вище вилазить на небо. Білі кучеряві хмаринки, наче нетямущі вівці, немов тікають від сонця, від його нестерпно гарячого проміння, яке навіть зараз, рано-вранці, припікає і ковзається по її обличчю, шиї й оголених руках. «Мабуть, я відразу ж таки дуже засмагну, — вирішила Меджі, — ну й добре!» Хмаринки тікають. А от величезна сіра хмара над далекими горами стоїть нерухомо. Ця хмара ще дуже далеко, вона погоди не зіпсує! Хоч Джеймс і казав, що тут, в Айдахо, погода дуже мінлива, бо навколо гори… До речі, чому в таборі нікого немає? Куди вони всі пішли?
Меджі заглянула в одну палатку — нікого. Це, мабуть, палатка Клайда, в якій він спав разом з Джеймсом. У третій Джеймс зберігає свою дивовижну плісень з метеорита. Туди заходити небезпечно. Ну й не треба, Меджі це зовсім не цікавить!
Трохи далі, біля великого куща, — постіль Фреда. Він теж кудись подався. Всі вони прокидаються рано, а вона гадала, що встане раніше за всіх…
Дівчина знову озирнулась. І вогнище не горить. Дивно, адже Джеймс казав учора, що вогнище у них не згасає навіть уночі, його ніколи не треба розпалювати, досить лише підкинути гілок, і воно знову розгориться. Значить, ранком ніхто не розпалив вогнища.
— Джеймс! Клайд! — неголосно покликала Меджі, немов боячись порушити тишу, яка панувала навколо.
І тут-таки подумала: як дивно, що вона не покликала Фреда, адже, здавалося б, до нього і слід було звернутися насамперед. Так, слід було б, коли б не вчорашні події…
Спочатку їй ніхто не відповів. Та ось вона почула голос Клайда:
— Меджі, алло!
— Клайд, де ви? — Меджі зраділо повернула голову на голос.
— Ви не бачили Джеймса? Його тут не було?
З-за палатки вийшов стурбований Клайд. Він навіть не привітався з дівчиною.
— Не можу зрозуміти, куди він подівся, — мовив Клайд, озираючись на всі боки. — Коли я прокинувся, його в палатці вже не було. І постіль лишилася не згорнутою. Ну, це байдуже, він, мабуть, не хотів мене тривожити. Я гадав, що Джеймс вирішив швидше приготувати каву. Дивлюсь, а вогнище не горить. Тоді я подумав, що він пішов подивитися на свою плісень. Втім, завіса в палатці була спущена. Я все ж таки зазирнув у ту палатку. Нічого, крім того самого огидного запаху! Очевидно, він не заходив туди…
Клайд вийняв з кишені пачку сигарет. Закурюючи, несхвально сказав:
— Прекрасно знаю, що курити натщесерце шкодить. І ніколи цього не роблю. А зараз ось бачите? Мені чомусь усе це не подобається, Меджі! — І знову озирнувся ліворуч і праворуч.
— Що не подобається, Клайд? Відсутність Джеймса?
— Ні, міжпланетні перельоти, — огризнувся Клайд і тут-таки схаменувся: — Пробачте, Меджі, я й справді турбуюсь. Розумієте, з тих пір, як ми знайшли цей чортячий метеорит і особливо після того, як Джеймс відкрив у ньому ідіотську плісень, він весь час якийсь збуджений. Щось досліджує, копирсається в цій штуковині… і мені здається, що він