Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

— А на мою думку, це ще мало.

— Облиш говорити загадками, Клайд! Я тебе серйозно питаю.

Клайд обернувся і, побачивши, як на обличчі Фреда з’явилося роздратування, знову знизав плечима. Не змінюючи тону, сказав:

— А я так само серйозно відповідаю. І ти зараз переконаєшся в цьому.

Він пройшов повз спантеличеного Фреда, взяв іще оберемок хмизу й кинув його у багаття. Полум’я піднялося ще вище.

— Слухай, яка муха тебе вкусила? Що ти робиш? — обурено спитав Фред Стапльтон. — Навіщо ця ілюмінація?

— Зараз про все довідаєшся.

Кинувши ще один погляд на полум’я, Клайд швидко підійшов до умивальника, що висів на дереві, взяв рушник, намочив його у відрі з водою й закрив ним ніс і рот. Повернувшись потім до здивованого Фреда, він сказав:

— Не маю ані найменшого бажання, щоб ця погань отруїла й нас.

— Ти хочеш… Зажди, Клайд!

Клайд уже йшов до палатки Джеймса Марчі. Відкинувши її завісу, він роздивився навколо. На підлозі стояло троє блюдечок з фіолетовою плісенню. Вона дуже розрослася, її узорчасті, схожі на листя папороті гілочки підіймалися на кілька сантиметрів над циновкою, що вкривала долівку палатки. Ці гілочки хиталися від подувів вітру, який проник сюди разом з Клайдом Тальботом. Хиталися ритмічно, наче по команді, мов живі істоти. Спочатку відхилялись од Клайда, на мить затримувались, а потім разом нахилялися до нього. «Слово честі, це гілля немов хоче залякати мене, — подумав Клайд, — та воно й справді живе, чи що? Тільки ні, нічого не вийде, я не збираюсь торкатися його. А запахом мене не візьмеш, та він тут зовсім і не такий задушливий, як біля метеорита. Хоч, чорти його знають, можливо, мене рятує мокрий рушник?..»

В усякому разі, довго міркувати не доводилося. Клайд нахилився і взяв по блюдечку в кожну руку, стараючись тримати їх так, щоб гілочки, коливаючись, не торкнулися його пальців. Вони буквально нахилилися з блюдечка до його рук, наче хотіли дотягтися до них. Клайд відчув, що йому хочеться кинути ці блюдечка з гидкою живою плісенню, йому здавалося, що, коли це гілля торкнеться його рук, станеться щось жахливе, невідворотне. Але ж він мусив, мусив зробити те, що задумав!

Пересилюючи себе, Клайд пішов з палатки, несучи в руках блюдця з живою фіолетовою плісенню. Ішов і дивився, як звивалось її узорчасте листя, відчував запах цієї плісені, такий самий гострий і задушливо-солодкуватий, як і там, унизу, біля річки. І знову йому хотілося кашляти, і знову горло перехоплювали спазми, хоч і не такі сильні, як тоді. Так, тепер до вогнища!

Клайд дивився лише вперед. Вся його увага була прикута до блюдечок. Він чув, як Фред щось говорив, але не розумів, що саме, — здається, він був чимсь незадоволений. Ще кілька кроків, лише кілька!

Зупинившись біля вогнища, Клайд жбурнув у нього обидва блюдця, прямо в середину багаття. Ефект був надзвичайний!

На мить полум’я пригасло, наче незадоволене тим, що в нього кинули. Потім з вогнища вихопився вгору величезний чорний клубок диму, він майже вистрелив угору. Це було наче вибух. І тоді полум’я щільно зімкнулося навколо блюдечок, заклубилося й закрутилося звивистими язиками, наче вгвинчувалось у повітря. Плісень немовби передала свої обриси полум’ю, і воно повторювало швидкі рухи її гілля, тільки що у збільшеному розмірі. Клайд відступив на крок від полум’я. Йому здавалося, що й воно прагне торкнутись його…

Крізь тріск і шипіння полум’я він почув: «Одійди! Одійди трохи, Клайд! Чуєш?»

Хтось тяг його за рукав. Це був Фред. Він кричав:

— Одійди, божевільний! Чорти його знають, може, воно й далі вибухатиме! Навіщо ти це зробив?..

Невидющими очима Клайд дивився то на вогнище, то на Фреда. Те, що той казав, не доходило до його свідомості. Потім він побачив Меджі, яка, вийшовши з палатки, перелякано дивилася на бурхаюче полум’я. Мабуть, вона чула вигуки Фреда і не розуміла, в чому річ. Проте все це було неважливо. Головне в тому, щоб прикінчити фіолетову плісень, і він зробив це… ні, ще не все, адже в палатці Джеймса лишилося одно блюдечко.

Клайд помацав рукою свій рушник. Він був майже сухий, тепло від вогнища випарило воду. Полум’я вже стало рівним, таким же пекучим, як і перед тим. Плісень згоріла, згоріла!

Він побіг до умивальника, зриваючи з голови пов’язку. Опустив рушник у відро й знову зав’язав його навколо голови.

— Та зупинися ти, скажений! Зажди, я хочу щось сказати тобі! Це дуже важливо, розумієш? Це дуже важливо!

Не могло бути нічого більш важливого, ніж знищення плісені, думав Клайд, затягуючи у вузол мокрий рушник. Треба знищити всю плісень, всю до кінця! Він мусить виконати те, що поклявся зробити біля тіла Коротуна.

— Клайд, зачекай! — крикнув Фред. — Її не треба спалювати цілком, ні в якому разі!

Його вигуки чулися все ближче. Клайд озирнувся. Фред наздоганяв його.

— Зажди, Клайд!

Але той уже мчав щодуху до палатки Джеймса. Вже біля входу він на мить озирнувся і крикнув:

— Не підходь сюди!

Але це було зайвим, Фред і без того зупинився на достатній відстані від небезпечної палатки. Він розгублено дивився, як Клайд вбіг туди й відразу вискочив назад, несучи у простягненій руці блюдце з плісенню. Цього разу він ані на хвилину не затримувався в отруйній атмосфері палатки, та й фіолетова плісень, здавалося, поводилась не так активно, як раніше. Вона, щоправда, хиталась, але її гілочки не тяглися до його пальців, якими він тримав блюдце.

Здалека Клайд чув, як Фред знову намагався умовити його, але не звертав уваги на його слова, захоплений лише тим, щоб швидше кинути свою ношу до вогнища. «І тоді буде всьому цьому кінець… кінець, — повторював він одне й те ж, — кінець!»

Полум’я було вже не таким сильним. Його прозорі язики бігали розжареним