Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

— Що ти там знайшов ще? — почув Клайд голос Фреда, який присів навпочіпки біля нього. — Миша, чи що? Дуже цікаво, — іронічно процідив він.

— Придивися краще, — коротко відгукнувся Клайд.

— Ну й що ж? Якась тваринка відгризла половину миші, тільки й всього.

— Сумнівно, — стримано пояснив Клайд. — Ти сам бачиш, адже крові немає. — Він уважно вдивлявся в крихітну грудочку, намагаючись знайти відповідь. Гостра й гірка думка прорізала його свідомість: «Якби був Коротун!.. Якби…»

Фред Стапльтон випростався.

— Гаразд, можеш міркувати про мишу і мурах скільки тобі завгодно, — промовив він розлючено. — Мене це не цікавить. Вважай, коли хочеш, що це саме плісень зжерла й дохлих мурах, і півмиші. От узяла й зжерла. Адже вона, ця плісень, — космічна, таємнича, ну, й вали все на неї. Мені ж це — байдуже.

По голосу Фреда Клайд зрозумів, що йому й справді цілком байдуже. «Дохлі мурахи», «півмиша», цей зневажливий тон по відношенню до всього, що, на його думку, не складало практичного, ділового інтересу… Таким був Фред Стапльтон. Клайд знав це. Але ж міг би він, хоч шануючи пам’ять Джеймса Марчі, не виявляти своєї байдужості до того, що їх так цікавило. Клайд хотів щось сказати, але стримався, як завжди, і не сказав нічого. А Фред узяв циновку з підлоги і, виходячи з палатки, примирливо сказав:

— Давай, братику, кінчати всякі такі детективні розслідування. Від них тільки голова болить і ніякої користі.

Наступного дня ранком вони ховали Джеймса Марчі.

Погода зіпсувалася ще напередодні. Сіра важка хмара, що насувалася з гір, весь день нерухомо висіла над лісом, немов не наважуючись рушити далі. А коли смерклося, здавалось, що звідти, з-за лісу, почали повзти довгі невідворотні тіні. Слабкі подуви ледве помітного вітерця, що приносили на галявину свіже й запашне дихання лісу, змінилися наполегливими стривоженими поривами, від яких прилягала висока трава, пригиналися до землі кущі, і полотнища палаток надувалися й напружено тремтіли, наче готові зірватися й полетіти. Сіра хмара над лісом немов набухала, її набряклі краї звисали вниз, ладні вилитися нестримним крупним дощем. Але до галявини хмара ще не дійшла, вона все ще висіла над лісом, над високими деревами, що неспокійно шуміли й розмахували обважнілими гілками. Вони чекали дощу, лісні велетні, вони наполегливо вимагали його від навислої над ними темної хмари, насиченої живлючою вологою. Але дощу не було, і лише поривчастий вітер, що дедалі дужчав, шурхав між верхівками збентежених дерев і провислими над ними важкими краями чорної хмари, наче розбурханий дикий звір у тісному підземеллі. Так надійшов тривожний, напружений вечір, такою самою була нескінченно довга ніч, яка не давала ані полегшення, ані заспокоєння. Меджі не могла заплющити очей, хоч трохи заснути через глухі удари вітру, що налітав і рвав полотнища, туго притягнуті до землі. Вона не могла ні про що думати, їй здавалося, що ці удари, які йшли один за одним немов канонада, зірвуть палатку, і її разом з постіллю понесуть у морок і холод безконечної ночі, кинуть, немов тріску, у божевільний вир, який закрутив оскаженілий вітер для того, щоб знищити її. Коли б Джеймс був живий, вона кинулася б до нього, щоб він заспокоїв її якимись добрими, ласкавими словами, — так, як він втішав її тоді… Коли б він був живий! Коли б…

Меджі ще раз ледь чутно повторила це: «Коли б» — і, втомлена своїми плутаними думками, заснула. Коли вона прокинулася, то їй здалося, що вона зовсім не спала, а лише на хвилинку заплющила очі, і відразу її знову розбуркав новий порив вітру, від якого здригалася палатка. Ранкове світло пробивалося крізь усі отвори й щілини — це було вже не те яскраве й гостре сонячне проміння, яке лоскотало обличчя й будило її вчора, наповнюючи безпричинною радістю серце, а сіра імла, що звичайно виникає перед світанком, на тій невловимій межі, яка розділяє ніч, що вже пішла, і день, який ще не почався. Так подумала і Меджі. Але, піднявши голову й визирнувши у пластмасове віконце, вона переконалася, що це не світанок, а похмурий ранок під сірим і безрадісним небом, затягненим дощовими хмарами.

Меджі погано усвідомлювала і ще гірше пам’ятала, як у її палатці відхилилася запона, як Клайд похмуро покликав її, сказавши, що вони вже викопали могилу й будуть ховати Джеймса. Меджі мимоволі йшла слідом за Клайдом і Фредом, які несли тіло Джеймса, і щулилася від холодного вітру. Вона бачила, як хлопці опустили тіло в могилу, постояли ще хвилинку в мовчанні, схиливши голови, а потім швидко закидали яму землею. Фред підняв свою рушницю й тричі вистрелив угору, віддаючи останню шану Джеймсу Марчі.

На невеличкому пагорбі під лісом виросла одинока могила. І це було все.

Потім вони мовчки сиділи біля вогнища. Меджі вже не плакала, для цього в неї не було сили.

Фред сказав, не дивлячись ні на кого:

— Треба б зібрати речі Джеймса. Вони лежать в обох палатках. І в твоїй, Клайд, і в моїй. Відішлемо їх сестрі. Адреса є в місті.

Клайд похмуро кивнув головою, і вони знову замовкли. Простягти руку за спину, Фред вийняв з задньої кишені штанів пласку фляжку. Він відкрутив пробку, трохи надпив і запропонував Клайдові:

— Візьми, братику. Віскі завжди допомагає. Рекомендую не розводити содовою, міцніше забере.

Клайд заперечно похитав головою: ні, він не хоче пити. Фред знизав плечима й випив ще. Не ховаючи фляжки, він звернувся до Меджі:

— А ти не хочеш, Меджі? Чудово допомагає, коли важко на серці! Що, не хочеш? Ну, і… не треба! Якісь ви обоє засушені, слово честі. Наче не розумієте, що вже нічого не поробиш. Немає нашого Коротуна — й нікуди від цього не дінешся. Де це я таке чув? Ага, пригадав. Якийсь дивак звелів написати на своїй надмогильній плиті отаке звернення до перехожого: «Лежу тут я — читаєш ти. Коли б ліг ти — читав би я». Здорово? Їй-бо, дуже дотепно, ха-ха-ха! Вся різниця полягає в тому, хто читає цю,