Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

Блюдце рівно опустилося на розжарене вугілля, що враз наче осіло. На якусь мить це вугілля потемнішало, а плісень здавалася вже не фіолетовою, а чорною. Вона мої затремтіла й згорнулась у жмут, ніби силкуючись захиститися від вогню. А потім розкрилася чорною узорчастою короною й вибухнула, на якусь мить закривши середину вогнища темним димом. Цей дим злетів угору мов траурний смолоскип, розсипаючись потім дрібним порохом. Язики гарячого полум’я і справді були навдивовижу схожі на звивисте гілля плісені!

Минуло дві-три секунди. Полум’я раптом упало, зникли і темний дим, і клята плісень, що порушила мирне життя табору. Вугілля прогоряло, бліді язички полум’я лише зрідка пробігали по ньому. Все стало на місце.

Тільки в палатці Клайда лежав мертвий Джеймс Марчі. І цьому горю не можна було зарадити, не можна було вже нічого виправити…

Клайд зняв свою пов’язку і втомлено сів на траву. Ліворуч від нього догоряло вогнище, праворуч, біля кущів, стояла його палатка, в якій, немов нав’язливе видіння, був широко відкинутий полог. Біля нього нерухомо сиділа Меджі, опустивши голову на руки. Клайд тяжко зітхнув і закурив сигарету.

Поряд з ним важко опустився на землю Фред Стапльтон. Він теж закурив і, з хвилинку помовчавши, сказав:

— Даремно ти знищив цю штуку.

Клайд ледь знизав плечима. Йому не хотілося ні відповідати, ні тим більше сперечатися з Фредом. Він відчував глибоку спустошеність. «Навіщо всі ці непотрібні розмови, — подумав він, — все одно це вже зроблено. І добре, що зроблено».

— Я розумію, — мовив Фред, — ти був дуже схвильований. Ну, збуджений, чи що. Але краще було б почекати, не знищувати її, бо це нічого не дасть.

— Виходить, нехай вона існувала б і далі, так? — неохоче відповів Клайд. — І постійно загрожувала нам? А головне — навіщо вона потрібна?

Він байдуже поглянув на Фреда, який загадково стулив губи.

— Хто знає, — сказав він після паузи, — хто знає…

— Слухай, — уже роздратовано промовив Клайд, — що значить твоє «хто знає»?

Фред заспокійливо підняв руку:

— Почекай трохи, Клайд, з часом я тобі скажу все. Ти тільки не гарячкуй. А коли я сказав, що знищення цієї, — він виразно підкреслив слово «цієї», — плісені нічого не дасть, так це й справді так. Ти знищив плісень, яку розводив у блюдцях Джеймс. Добре, дуже добре, — припустімо. Ну, а далі?

— Що далі?

— А та, що лишилася? Що була безпосередньою причиною смерті Джеймса? У метеориті? Ти ж її не знищив, так?

Клайд розвів руками:

— А що ж я міг з нею зробити? До неї й підійти не можна… А тут вона загрожувала саме нам… — Відповідь була вже не така рішуча. З досадою він кинув недокурок сигарети у вогнище.

— Отож-то й воно, — немов не звертаючи уваги на слова Клайда, сказав Фред Стапльтон. — А якщо ти нічого не зробив з основною небезпекою, то не слід було починати й з блюдцями. Тим більше, що…

— Що «тим більше»?

Фред востаннє затягнувся і так само розмашисто кинув залишок сигарети у вогнище. Він уважно прослідкував, як недокурок спалахнув, як його охопило блакитнувате полум’я, яке майже відразу й згасло, і задумливо проказав:

— Поговоримо про це згодом… та й Меджі ось іде, їй це навряд чи цікаво.

Клайд подивився праворуч. Меджі Бейкер повільно йшла до них. Обличчя у неї змарніло, повіки припухли, довгі вії злиплися від сліз. Сині очі безпорадно глянули на Клайда й знову наповнилися слізьми, які, здавалось, от-от бризнуть з очей. Кусаючи губи, щоб не розплакатися, вона спитала:

— Що ж тепер буде?..

Трошки підвівшись, Клайд простягнув їй назустріч обидві руки, охоплений щирим співчуттям:

— Сідайте, Меджі, відпочиньте трохи!

Вона покірно сіла на траву, підібгавши ноги, спиною до палатки Клайда. І відразу ж таки різко змінила позу, повернувшись обличчям до входу в палатку, за яким виднілося вкрите простирадлом тіло Джеймса Марчі. Меджі знову піднесла хустинку до очей:

— Не можу… не можу… мені здається, що він ось-ось покличе мене, прокинеться!..

Клайд погладив її руку, що безвільно опустилася на траву, прагнучи заспокоїти дівчину. І відчув, що ніякі втішливі слова не допоможуть, та й важко знайти потрібні слова, які заспокоїли б Меджі. А вона продовжувала говорити, немов скаржачись йому й виливаючи свій відчай:

— Я так вірила, що він лише непритомний! Клайд, адже я намагалася зробити все, що могла, адже я медична сестра! Але він був уже мертвий, коли ви принесли його звідти… Коли б трошки раніше, можливо, все було б інакше, можливо, його пощастило б врятувати. А так… я весь час думаю: а що, коли я зробила щось не так, невірно, не змогла вчасно подати допомогу, а може, слід було б спробувати якось дістати лікаря… Клайд, це жахливо, коли такі думки!

Вона закрила обличчя руками і розридалася. Клайд обережно торкнувся її волосся:

— Ми зробили все, що могли, Меджі. Надто довго він лежав там… І на нього згубно подіяв запах цієї плісені. Адже він сам розповідав нам про комах, про мишу… а тут плісень розрослася ще більше… і ось…

Він замовк. Все здавалося таким безглуздим, таким дивовижним, самі припущення і здогадки, неясні і непереконливі. «Справді, — думав Клайд, — хіба ми знаємо щось про властивості фіолетової плісені з метеорита? Навіть сам Коротун говорив про них, як про щось непевне, таке, що потребує дослідження і наукового розв’язання».

Фред Стапльтон відкашлявся й похмуро сказав:

— Це наче отруйний газ, ось що. Плісень росте і