Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

— Добре, Меджі, — сказав він. — Я дам вам подивитися те, що писав про вас. Тільки ж усе це вдома…

— Не тут? — розчаровано спитала Меджі.

— Та ні, що ви! Тут і часу немає, і, крім того, ми всі були дуже зайняті історією з метеоритом, а потім — космічна плісень, — натхненно вигадував Джеймс. — Однак, як тільки повернемось, я обов’язково дам вам прочитати свої записки.

— Обіцяєте? — недовірливо примружила вона очі.

— Обіцяю!

— Все-все? Це так цікаво — читати про себе, — зовсім пожвавішала Меджі. — Знаєте, коли читаєш роман, так завжди приміряєш героїню до себе. Ну, найчастіше з цього нічого не виходить. Адже героїні бувають різні, й поводяться вони кожна по-своєму… Одна все терпить і лише страждав, а друга навпаки — примушує інших терпіти, а сама тільки підсміюється.

— А ви, Меджі? — раптом спитав Джеймс.

— Що я?

— Ну, як ви поводитесь у вашому житті? Терпите чи… — Він не закінчив фрази, але йому здалося, що од відповіді Меджі залежить дуже-дуже багато.

Дівчина на якусь мить задумалась, а потім повільно сказала, наче пригадуючи:

— Не знаю… Раніше я, правда, завжди підсміювалась, коли іншим доводилося терпіти мої витівки. А тепер… тепер вийшло інакше…

Її слова пролунали сумно й щиро, і вона так довірливо глянула на Джеймса, що він одвів очі. «І чого я лізу до неї в душу із своїми безглуздими запитаннями, — подумав він, сердячись сам на себе, — допитую, наче інквізитор, хоч і не маю на це ніякого права! Обов’язково я мушу сказати щось невлад, невідомо навіщо, а потім доводиться викручуватися». І, щоб заповнити паузу, яка затяглася, Джеймс з удаваною жвавістю сказав:

— Знаєте, я недавно прочитав у одного поета, здається, східного, такі слова: «Я зрозуміла: терпіння — моя доля. Втім, що поробиш? Жду я нетерпляче!» Правда, чудово сказано? Розумієте, вона змушена терпіти, але чекає — нетерпляче! Мені страшенно сподобалося…

Він помітив, як у Меджі від його слів обличчя якось витяглось, очі стали сумні, краєчки губ опустилися, брови трохи піднялись, вона м’яла в руках свою носову хусточку, а в синіх очах раптом з’явилися вологі блискітки. «Боже мій, здається, вона може знову заплакати, — жахнувся Джеймс, — але чому, хіба я сказав щось не так?..»

— Меджі! О Меджі, будь ласка, не треба! — палко гукнув він, з огидою відчуваючи, як у нього вкрилося потом лице і як пітніють окуляри, крізь які він тепер бачив обличчя дівчини наче в тумані. Він зірвав з носа окуляри і, розмахуючи ними, благав: — Дуже, дуже прошу, заспокойтеся, не треба! Краще вдарте мене, якщо я… якщо вам здалося… тільки не плачте!

Але Меджі й не збиралася плакати. Вона подивилася вгору, туди, де на тлі вечірнього темно-синього неба вимальовувалося могутнє віття кедрів з їх буйними глицями, і мрійливо сказала:

— Жде — нетерпляче… бо її доля-терпіння… тут і примірювати до себе не треба. Все зрозуміло й правильно.

«Та будь же я проклятий, — з люттю вилаявся в думках Джеймс, скажено крутячи в пальцях окуляри, — от наче я навмисно сказав ці чортові вірші для неї і для Фреда! Ну так, Меджі також жде нетерпляче, вірно, мабуть, тому ця фраза й спала мені на думку. Тільки в інших працюють стримуючі центри, а в мене — нічого схожого! Взяв і белькнув невідомо навіщо. А чому? Та тому, що диявольськи важко без звички розмовляти з дівчатами. Ну, не вмію, і все!..»

— Меджі… — з благанням проговорив він.

Вона подивилася на нього порожнім поглядом. І раптом сказала:

— Який ви смішний, Джеймс, коли без окулярів! Очі такі блакитні-блакитні, прямо світяться, і дивляться ну зовсім по-дитячому. Навіть важко собі уявити, як ви багато знаєте, обізнані в науці, я хочу сказати. А в інших справах — не дуже… Але все одно, ви дуже милий, і я вас люблю, Джеймс! І знаєте що: розкажіть мені ще про вашу космічну плісень і про все це. Будь ласка, розкажіть! Це страшенно цікаво!

Джеймс Марчі розгублено поглядав на Меджі, не знаючи, жартує вона, чи говорить серйозно. А може, їй і справді цікаво? У цих дівчат ніколи нічого не розбереш… Але голос Меджі звучав так переконливо, вона говорила так лагідно й незвично, що він у думці, махнувши рукою, погодився.

— Гаразд, — сказав Коротун, витягуючи хустинку, щоб протерти окуляри, — про плісень і всякі такі штуки мені й справді буде легше говорити.

Джеймс озирнувся на всі боки. Вечоріло, але було ще видно; лише вдалині, за узліссям, високі дерева поступово огорталися туманним серпанком. Джеймс і Меджі стояли біля великих кедрів, поруч з ледь помітною стежкою, що спускалася до гірської річки; невгамовне дзюркотіння річки здалося Джеймсу гучнішим, ніж завжди — що, як вода в річці прибула і знесе метеорит?.. Це було б непоправною, страшною втратою…

— Що сталося, Джеймс? — спитала Меджі, побачивши, як він стурбовано дивиться в напрямі річки.

— У нас ще є час до присмерку… тут до нашого табору рукою подати, — поквапливо заговорив Джеймс, якому не терпілося перевірити на місці свої побоювання. — Давайте спустимось до річки, туди, де лежить наш метеорит! Ви ж іще не бачили його?

— Ні. А це не дуже небезпечно?

— Боронь боже! Я вже й сам навідувався туди кілька разів, хотів перенести його до палаток, але не придумаю, як витягти його звідти нагору. Він дуже важкий… і це, звичайно, велика необачність з мого боку — залишити його так надовго біля води… Ходімо, Меджі? — прохально подивився він на неї.

— Що ж, ходімо, — не дуже охоче погодилася дівчина.

Джеймс ледве стримувався, щоб не бігти стежкою. Він ішов вистрибом, лишаючи Меджі позаду, потім спинявся й повертався до неї, розуміючи, що їй не під силу такий важкий спуск вздовж крутої, заплетеної корінням дерев і