Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

цікаве й серйозне наукове відкриття, то вона недаремно жила. Навіть коли… — Джеймс різко обірвав фразу.

— Що «навіть коли»? — чомусь стурбовано спитала Меджі.

— Та ні, нічого, — кволо всміхнувся Джеймс. Він підвівся, сховав люльку в кишеню і з навмисною пожвавленістю спитав: — Але ж ви, мабуть, зголодніли, Меджі? І як це я зразу не догадався! Клайд, давай приготуємо щось смачне. Курча, га?

Тільки тепер дівчина відчула, що їй справді дуже хочеться їсти.

— Давайте курча, давайте що завгодно! Я з’їм усе, що дасте! Тільки без особливих приготувань, без церемоній, бо мені страшенно хочеться їсти!..

18

Надвечір і небо, і ліс, і гори нахмурилися. Спочатку звідкись з далекого обрію синь безхмарного неба затяглася сіруватим прозорим серпанком, крізь який призахідне сонце здавалося величезною розплавленою червоною кулею. Потім цей серпанок поступово спустився на землю, заслав верхівки дерев, що тривожно шуміли під поривами вітру, і накрив їх блакитнуватою пеленою. В лісі змовкли пташині співи й щебет, немов збентежені птахи ніяк не хотіли примиритися із зміною обстановки. Лише одна якась неспокійна й гомінлива жителька притихлого лісового світу невпинно й голосно цвірінькала, перелітаючи з верхівки одного дерева на інше, ніби наполегливо запитувала, куди поділися, чому змовкли всі її численні сусіди. Але їй ніхто не відповідав, птахи немов води набрали в рота, і від цього клопотуха хвилювалася ще більше й цвірінькала ще голосніше.

Якщо дивитися здалека, так схоже, що це туман спускається на ліс і луг, подумав Клайд, розпалюючи вечірнє вогнище. Але це зовсім не туман, вирішив він, уважно придивившись до блакитнуватого серпанку. Курява — так звідки ж їй тут взятися? Їй-бо, айдахська природа надто вже багата різними несподіваними проявами своєї оригінальності, включаючи сюди й фіолетову плісень. Проте якщо вірити Коротуну, то плісень зовсім не айдахська.

Коротун уже кілька разів бігав у свою палатку, щоб подивитися, чи не сталося чогось нового. І кожного разу, зітхаючи, сповіщав, що все по-старому, тільки запах немовби посилюється. Слово честі, йому все ще мало! Клайд різко дмухнув у вогкі галузки — вогнище погано розгорялося. Крізь дим вихопилися гострі язики полум’я, і Клайд, ковтнувши цього диму, закашлявся і мало не задихнувся. Протираючи очі, він побачив, як до вогнища швидко прямує Фред. Його енергійне обличчя хмурилось, брови були насуплені, примружені сірі очі не обіцяли нічого доброго! Він зупинився біля вогнища й рішуче сплюнув, витерши губи зворотним боком долоні. Клайд знову посміхнувся, дивлячись на нього.

— Як прогулянка? — спитав він цілком мирно. — Ти що, кинув їх, чи що? Ай-ай, Фред, це ж прямо неввічливо!

Стапльтон набрав повні груди повітря, наміряючись щось відповісти. Але так само шумно випустив його, не сказавши нічого. Потім сів біля вогнища, махнув рукою.

— Чого ж мовчиш, братику-кролику? — не вгавав Клайд, — Коли щось не так, скажи ввічливо й делікатно, як ти вмієш, на високому рівні. Ну, давай, я слухаю.

Фред зиркнув на свою палатку, перевів люті очі на Клайда. І раптом його прорвало.

— Під три чорти! — загримів він. — Під три чорти! Я не для того їхав сюди, щоб… — Він замовк, судорожно ковтнувши повітря.

— Про що це ти, друже? — надзвичайно коректно запитав Клайд. — Кажи далі, прошу тебе! І спокійніше, будь ласка. Закуримо?..

Фред опанував себе. Він вийняв сигарету, запалив і жбурнув сірник у вогнище. Затягшись, видихнув цілу хмару диму.

— Отже? — знову спитав Клайд. — Суд чекає.

— Слухай, чого вона сюди приїхала?

— Хто? — Клайд прикинувся, наче не розуміє.

— Та облиш ти! — роздратовано відповів Фред. — Наче не знаєш…

— Ну, я думаю, приїхала, щоб побачити тебе… поговорити з тобою. В усякому разі, вважаю, що вона приїхала не до нас з Коротуном. І взагалі Меджі дуже мила. Хіба ні? У свій час ти…

— Та йди ти під три чорти! «У свій час, у свій час!» — презирливо скривився Фред. — У тому-то й річ, що цей самий «свій час» давно минув. Вона мені подобалась. А потім усе набридло…

— Так само, як траплялося з тобою й раніше, — незворушно зауважив Клайд.

— Хоч би й так. Ти зрозумій: я їй нічого не обіцяв. Я завжди поводився чесно. І з нею також. Зустрілися, сподобалися одне одному, дуже добре. Якщо мені було приємно з нею, то, думаю, їй теж було непогано. Ну, і годі! Хіба не можна збагнути, що вона мені абсолютно не потрібна? І ось, маєш, приїхала!..

Клайд неуважно підбирав тріскою і підкидав у вогнище прогоріле віття. Його мало цікавили взаємовідносини Фреда Стапльтона і Меджі Бейкер, і слухав він роздратованого друга лише тому, що все одно робити було нічого, а розмов Фреда про те, що він вважає себе цілком чесним мужчиною, бувало немало й раніше, і вони йому добре набридли. Найкраще було б припинити непотрібну балаканину, але Фред обов’язково мусить виговоритися, така вже в нього вдача. Тому Клайд лише лінькувато зауважив:

— Бач, дівчата, мені здається, завжди вважають чимсь схожим до обіцянки, коли до них залицяються. Тут справа не юридична, а скоріше психологічна. Особливо коли дівчина ще й закохана сама. Їй здається, що ось, нарешті, з’явився якийсь прекрасний принц, значно кращий від усіх інших, і вона прагне, щоб це було надовго, навіть назавжди…

— Хоче вийти заміж, так?

— Мабуть, так, — знизав плечима Клайд. — А чому б і ні? Для дівчини це природне бажання. Навіть незалежно від юридичних обіцянок. Їй просто дуже хочеться цього, і вона в глибині душі мріє про одруження. Втім, ми з тобою про це чимало говорили.

— Так от, одруження не буде, і я не прекрасний принц! — знову спалахнув Фред. — І облишмо цю розмову!

Обидва замовкли, дивлячись на вогнище, що потріскувало веселими іскорками. Клайд спитав:

— Ну, а як прогулянка? Ти ж так і не сказав. Фред сердито глянув на нього.

— Взагалі нічого приємного не вийшло, — буркнув він. — Меджі дивилася