Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко
Не тільки Джеймс, але й Клайд не міг отямитися від здивування. Меджі — у цій глушині! Меджі Бейкер на галявині дикого айдахського лісу! Хоч вони її й запрошували приїхати, але, мабуть, тільки із чемності. А вона ось тут як тут!
Вона справді стояла серед високої густої трави біля напівзгаслого вогнища, біля палаток з їхніми ліжками, поруч з розкиданим після сніданку посудом. На ній був зеленкуватий трикотажний костюм з великими квадратними ґудзиками; коротка спідниця відкривала стрункі ноги в легких жовтих туфлях, — дівчина з вітрини модного магазину, яку одягли для позаміської прогулянки, але так, щоб ніхто не міг дорікнути їй в недбалості. Бронзове волосся відтіняло ледь помітний загар обличчя, на якому світилися лукаві сині очі під пухнастими зломами темних брів. Очі Меджі ставали дедалі більш лукавими, поки вона дивилася на остовпілих друзів; і, нарешті, збентеженості на її усміхненому обличчі не лишилося і сліду.
Вона сказала вередливо:
— Якщо ви не раді, що я приїхала, то так і скажіть!
Клайд поглянув на Джеймса і відповів на найголовніше, як йому здалося, запитання Меджі:
— Фред пішов у ліс на полювання. А ми дуже раді, що ви приїхали, Меджі. Правда, Джеймс, ми раді?
Джеймс стрепенувся і незграбно кинувся до дівчини, схопив її руку і, ледь заїкаючись, поквапливо заговорив:
— Т-так, Меджі, ми дуже, дуже раді! Як ви можете сумніватися в цьому? Це ч-чудово, що ви приїхали! Ми просто трошки… тропіки розгубилися, надто це несподівано сталося!.. А Фред… Фред, мабуть, зараз прийде, ви не турбуйтесь, — додав він, наче згадавши те, що, на його думку, обов’язково слід сказати.
Меджі чарівно всміхнулася.
— Я й не турбуюсь, — відповіла вона, звільняючи руку.
— Пробачте, будь ласка, — збентежено мовив Джеймс, непевно поглядаючи на свої пальці. — Я, з-здається…
— Нічого, нічого, Джеймс, усе гаразд, — милостиво заспокоїла його Меджі, дмухнувши на руку. — Я навіть не думала, що ви так міцно тиснете руку.
— Ого, Джеймс може й не так, — відгукнувся Клайд. — Він, знаєте, практикується тепер на геолога-любителя… розколює каміння й відшукує різні цінні породи.
— Та невже? — ввічливо здивувалася Меджі, озираючись на всі боки. — А у вас тут чудово! Дуже приємне місце для табору.
— Якщо ви не заперечуєте, міс, я поїду, — сказав шофер автофургона. — То коли приїжджати по вас?
— Рівно через три дні, — відповіла Меджі не задумуючись. І відразу ж таки додала, знову лукаво дивлячись на Клайда і Джеймса: — Звичайно, коли ви дозволите мені побути тут три дні?
— О! — захоплено, від надміру почуттів вигукнув Джеймс Марчі.
Клайд скоса поглянув на нього: щось ти, Коротунчику, надто вже палко зустрічаєш Меджі Бейкер! Гляди, братику, обережніше, як то кажуть: серце не горобець, влетить у любов — годі спинити!.. І він запевнив Меджі, що й вони — і Фред також — будуть раді, якщо вона пробуде тут і значно довше. «І Фред також», — повторив він у думці.
Шофер виніс з автофургона невеличкий гарний картатий чемодан і, помахавши на прощання рукою, наче давній знайомий, поїхав. Меджі провела його очима й звернулася до Клайда:
— А де я можу причепуритися, Клайд?
Він трохи подумав: справді, де? Для Меджі, очевидно, треба виділити палатку. Але яку саме? У палатці Коротуна ця чортова плісень, треба буде ще розказати Меджі, що трапилось. У палатці самого Клайда вони тепер удвох з Джеймсом. Палатка Фреда?.. Ну, звичайно, туди! А Фред спатиме надворі: кінець кінцем, до кого приїхала Меджі, якщо не до нього? Нехай потерпить деякі незручності, чорти його не вхоплять.
— Будь ласка, Меджі, ось для вас палатка, можете розташовуватися в ній, — вказав він на палатку Фреда. Джеймс дещо спантеличено простежив за рухом його руки, проте, відразу збагнувши, що це єдиний вихід, кинувся до чемодана:
— Ось я зараз віднесу ваші речі, Меджі! А Фред уже скоро прийде…
— І навіть із здобиччю! — посміхнувся Клайд.
Втім, Меджі не оцінила його дотепу. Вона рушила до палатки Фреда в супроводі Джеймса, який ніс чемодан, мов велику дорогоцінність. Його окуляри переможно виблискували, коли він, лишивши Меджі в палатці, повернувся до Клайда.
— Ну що, хіба не оригінальна дівчина? — захоплено мовив Джеймс. — Взяла та й приїхала, га? Чудово!
— До кого? — саркастично спитав Клайд і відразу ж таки пошкодував. Джеймс Марчі спочатку здивовано підняв брови, а потім, збагнувши в’їдливість запитання Клайда, тихо й сумно відповів:
— Н-ну, я розумію, Клайд… Звичайно, мене це зовсім не обходить, але ж вона таки чудова… якщо може отак взяти й приїхати, знайти нас… і вона така привітна…
Він замовк і більше нічого не сказав. І Клайд, дивлячись на зажурене обличчя Джеймса, на його раптом потьмянілі добрі очі, погляд яких він навмисно відводив убік, наче боячись, що Клайд прочитає в ньому його потаємні думки, — зрозумів, що Коротуну зовсім не байдужа Меджі Бейкер. А Джеймс, так само як і Клайд, розумів, мабуть, що в нього немає шансів, адже партію першої скрипки в цій грі виконує Фред Стапльтон.
— Слухай, Клайд, — раптом сказав Джеймс, — мені здається, що нам треба розповісти Меджі про плісень.
— Ти так думаєш? — неуважно відгукнувся Клайд, все ще думаючи про те, як ускладнюються часом взаємини між людьми. І зовсім невлад зауважив: — А все тому, що кожна людина уявляє себе центром всесвіту!
— Що?
Клайд побачив, як від його дивного зауваження брови Коротуна полізли вгору від щирого здивування. Він розсміявся.
— Ні-ні, Коротунчику, не звертай уваги! — сказав він. — Це я згадав нашу недавню розмову про всесвіт, людину і про те, як наморочиться в голові, коли дивишся в небо. Пам’ятаєш?
— Еге, — непевно відповів Джеймс. — А яке ж це має відношення до нашої теперішньої розмови?
— Дуже просте. Голова може паморочитися не лише від споглядання на небесні світила. Розумієш?
