Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

Як ти не збагнув, що я просто не дозволю тобі підійти до палатки! Ось так, стану перед входом і не дозволю, зрозумів?..

Джеймс Марчі справді вже стояв перед входом у свою палатку в загрозливій позі, що зовсім було не схоже на нього. Він широко розкинув руки, наче захищаючи вхід, його блакитні очі войовниче виблискували з-під окулярів, що зсунулися набік. Коротун був ладний на все! Клайд Тальбот зрозумів, що зазнав поразки.

— Гаразд, — примирливо сказав він, — ми ще поговоримо про це.

Джеймс знову хотів було вибухнути гнівом, але не встиг — вони почули голос Фреда Стапльтона:

— Братці-кролики, сніданок готовий! Ще встигнете наговоритися: омлет і кава на столі!..

14

Меджі тішилась. Їй подобалося сьогодні рішуче все: і квапливі готування до від’їзду, і легкий сніданок нашвидку, і смішний маленький шофер таксі, який віз її на аеродром і весь час допитувався, куди й чого вона їде до Бойсі, в штат Айдахо, цей зубожілий адміністративний центр, де й розважитися ніде. І швидкий, стрімкий політ на реактивному літаку, більшість пасажирів якого рушали далі на Сіетль, штат Аляска, а в Бойсі зійшло лише кілька чоловік. І, нарешті, неспішна поїздка на маленькому автофургоні, — як чудово вийшло, що їй пощастило перехопити того самого шофера, який одвозив Фреда і його друзів кудись на далеку лісну галявину біля самих відрогів Скелястих гір! «Вам пощастило, міс, — сказав шофер, — інакше ви б нізащо не знайшли їх. Додумалися теж — відпочивати в такій безпросвітній глушині! Ну, моя хата скраю, наказали везти, я й одвіз. Отак і з вами, міс, хоч я й не розумію, що можна там робити».

Меджі ввічливо промовчала. Коли б вона сама знала, що робитиме там і чого взагалі їде. Її найближча приятелька Люсі Уїнклер тільки руками сплеснула, довідавшись про цю вигадку. «Згаяти половину дорогоцінної відпустки для такої поїздки, — обурено сказала вона, — це ні на що не схоже, Меджі! Що він, наречений твій, чи що? Та й тоді молоді люди запрошують дівчину заздалегідь. І не кудись там у пустелю, а в пристойний мотель, і не разом з приятелями, а лише вдвох, щоб було весело й приємно». Люсі говорила ще чимало всяких інших дуже серйозних і страшенно переконливих речей. Згорнувшись клубочком у кріслі й уважно дивлячись синіми очима на подругу, що метала громи й блискавки, Меджі не чула й половини її слів. Вона думала: «Все це так, і ти маєш цілковиту рацію, дорога Люсі, і мені нема чого їхати туди, в якусь айдахську глушину, де їх, може, і не знайдеш… Тільки, мила Люсі, ти ж не кохаєш, а я кохаю! А ти навіть і не знаєш, як справді кохають. І тому я й не хочу доводити тобі нічого, все одно ти не зрозумієш. Так-так, от мені заманулося, і я поїду до нього, нехай я й божевільна, як ти кажеш. Говори, будь ласка, говори, мені це навіть приємно, бо чим більше ти розпікатимеш мене, чим більш навіженою називатимеш, тим краще, мені ще дужче захочеться поїхати до Фреда, от і все. Виходить, я його й справді люблю, якщо наважуюсь на такі дурниці. От і все».

Люсі раптом спинилася й замовкла, здивовано втупившись у приятельку. Потім вона підперла лівою рукою бік і повчально, загрожуючи Меджі пальцем, сказала:

— Я бачу, ви навіть не слухаєте мене, міс Меджі Бейкер. Ви зайняті власними думками, ось що. Тому я скажу тобі тільки одне. Ти дурне, справді навіжене дівчисько. Роби як знаєш, я знімаю з себе будь-яку відповідальність!

Меджі посміхнулась, згадуючи презирливо-гнівне обличчя Люсі під час цієї знищувальної промови. Вона нахилила голову до відчиненого вікна кабіни. Вітер, що гостро пах сухою лісовою травою, немов тільки й чекав цього руху. Він одразу ж скуйовдив її густе бронзове волосся, переплутав пасма й переклав так, як не зробив би цього наймайстерніший перукар. Меджі спробувала поправити зачіску й скоса глянула на шофера.

Він перехопив її погляд і сказав, смішно рухаючи недокурком сигарети, що прилип до губи:

— Тут навіть шошонів тепер не видно.

— Кого? — здивовано перепитала Меджі.

— Шошонів, індіанців. Раніше вони тут полювали, а тепер лишилися тільки в резерваціях, десь ще далі в лісах. А ви знаєте, міс, звідки взялася назва нашого штату — Айдахо?

— Ні, — щиросердо визнала Меджі.

— Вона взята з мови шошонів. По-індіанському «айдахо» означає «час прокидатися». Розумієте?

— Ні, не розумію. При чому тут штат?

— І я не тямлю, — щиро пояснив шофер, добродушно посміхаючись. — Але всім приїжджим це дуже подобається. Вам теж?

— Не дуже. Якщо я чогось не розумію, чому ж мені це може подобатись?

— От і я так. Це ви правильно сказали, міс, — задоволено відповів шофер, немов ставлячи крапку.

Меджі замислилася. Прості слова шофера наче підштовхнули її думки. «Правильно ви сказали, міс». Але що тут правильного? Якщо вдуматися, так вона, наприклад, останнім часом не розуміє своїх відносин з Фредом. Не розуміє, а проте — їде сюди. Вона кохає Фреда, хоч часом їй самій собі страшно признатися. Фред такий дивний. Іноді… ну, це було раніше, він здавався їй дуже ласкавим, послужливим, ладним виконати всі її бажання. Він гладив її волосся і жартував, що воно ще непокірніше, ніж її вдача. Він цілував її очі і казав, що їхня синява під пухнастими густими дугами брів нагадує йому сині блискавиці в нічному лісі. Дуже красиво говорив Фред… І в нього такі сильні руки, яким можна довіритись, і здається, він пронесе тебе крізь усе життя й не дозволить, щоб хтось необережно торкнувся тебе й чимсь дряпнув хоч трохи… Дряпнув…

Уперше таку подряпину Меджі відчула саме від Фреда, коли він сказав, що не прийде до бару, бо дуже зайнятий. А потім, коли Меджі сиділа там з подругами, він раптом прийшов з якоюсь іншою дівчиною, чорною й противною, з безліччю родимок на обличчі, хоч вона зовсім і не соромилася цього, а навпаки, так тримала голову, наче вважала