Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

родимки найкращою своєю оздобою. Фред спочатку зніяковів, побачивши Меджі, але все ж підійшов до неї і почав пояснювати, що від цієї дівчини залежить, чи дістане він вигідні об’яви од якоїсь фірми, і що він змушений танцювати з нею. Потім навіть запропонував Меджі познайомитися з нею. Певна річ, Меджі відмовилась, і Фред танцював з тією дівчиною, і було зовсім не схоже на те, що він танцює лише з ділових міркувань. І тоді Меджі пішла з бару.

Згодом Фред знову говорив їй красиві слова, і вона знову повірила йому. А історія з чорнявою дівчиною була першою, проте далеко не останньою подряпиною, яких Фред завдавав Меджі, і кожна з них була болючішою, ніж попередня. Але Фред сміявся і казав, що вона надто недовірлива й підозрілива. І знову цілував її очі, правда, вже не так часто, як раніше. Він почав частіше виїжджати в справах. І ось тоді Меджі збагнула, що вона справді кохає Фреда, що його поїздки могли б бути коротшими, а побачення частішими, і їй було б значно спокійніше від цього. Втім, коли вона говорила це Фреду, він сердився і йшов геть, не попрощавшись з нею. Може, він не кохав її більше? Але ні, інакше — чого б він приходив до Меджі, повернувшись із поїздок?

Дуже дивно це, і все ж таки Меджі розуміла, що вона кохає Фреда. Кохає — і хоче, щоб він був з нею. Хоче, але не знає, як зробити це, та чи й можна взагалі щось зробити? Звичайно, вона дурна, що їде до Фреда, і Люсі говорила цілком правильно, але ж Меджі це може не поїхати, просто не може, і все. Тим більше, що й вони самі, Фред і його друзі, запрошували її приїхати до них. Дуже запрошували.

У Фреда два приятелі — Клайд Тальбот і Джеймс Марчі. Обидва вони милі й ввічливі, особливо — Джеймс, — здається, вони називають його Коротуном. Смішне прізвисько і не надто поважливе, але воно здорово підходить до Джеймса: він і справді маленький і коротенький, та ще з круглим обличчям, на якому стирчить, наче приклеєна, кучерява борідка. Навіщо вона йому? Мабуть, для оригінальності, тепер це модно, борідки почали носити ще битники. Але Джеймс Марчі не битник, у ньому немає й тіні банальної розв’язності, якою відзначаються ці самовпевнені молодики. Навпаки, він такий скромний і соромливий. Іноді лише блимає своїми блакитними очима, коли Фред скаже якийсь сумнівний дотеп чи невлад встругне комплімент. Щоправда, Фред давно вже не говорить компліментів Меджі, хоч їй дуже хотілося б почути їх тепер, хай навіть банальні.

Клайд Тальбот інший. Він серйозніший і сухуватіший, ніж маленький Джеймс Марчі і Фред. З ним завжди тримаєшся трохи напружено, бо здається, що він немов вивчає тебе, порівнює з кимсь. І його випуклі зеленуваті очі дивляться на тебе так уважно, що можна й розгубитися. Він навіть красивий, Клайд Тальбот, але якийсь холодний — можливо, тому, що говорить надто ввічливо, розважно, з м’якими плавними жестами. Взагалі він цікавий, але завжди чужий, якийсь сторонній, зовсім не те, що Фред. Навіть коли Фред сердиться і лютує, він лишається милим, близьким і рідним, на нього не можна ображатися, бо він пересердиться, знову буде лагідним, і можна буде взяти руками його вродливу голову, погладити підстрижене їжачком світле волосся й тихо спитати, немов нічого й не було:

— Ти вже не сердишся, Фред? І він обов’язково відповість:

— Ні, бебі-долл, звичайно, ні!

Це він придумав для Меджі таке ласкаве ім’я «бебі-долл», дівчинка-лялечка. І коли Фред називає її так — тільки її, більше нікого, — в Меджі слабнуть руки й ноги, і до серця підходить тепла хвиля. Але тепер Фред дуже рідко говорить їй пестливе «бебі-долл», наче забув його, і їй так сумно, що й сказати не можна…

Шофер автофургона вже кілька разів поглядав на свою мовчазну пасажирку, що принишкла в куточку кабіни й зажурено дивилася синіми очима на кущі й дерева, які пробігали за вікном чи повільно пропливали осторонь занедбаної дороги. Нарешті він спитав, не повертаючи голови од вітрового скла:

— Щось, міс, у вас, я бачу, не дуже святковий настрій. Ваші друзі їхали сюди веселіші. А ви немов води в рота набрали.

Меджі стрепенулася. Справді, чого це вона зажурилась? Адже вона їде до Фреда та його приятелів. Усе буде гаразд.

— Ні-ні, що ви! — майже щиро заперечила вона. — Просто я замислилась. І, мабуть, трошки втомилася після літака. Я дуже рада, що їду по таких місцях.

— Уже недалеко, — заспокоїв її шофер. — Он погляньте: праворуч і гори показались. А там, біля лісу, і та галявина, де вони оселилися.

— Де, де гори? — спитала Меджі, вглядаючись у далечінь. — Я щось не бачу.

— Та от погляньте, вони схожі на далекі хмари. Он там! У спеку вони завжди такі, наче у серпанку.

Справді, в туманній імлі над обрієм наче висіли неясні обриси гір, схожі на застиглі хмари. Гори… але чому ж вони наче висять на небі й здається, що між ними й ледве помітною смужкою лісу немає нічого, крім мерехтливого повітря, яке немов коливається у знемозі?.. Від спеки, сказав шофер. Хіба так буває?..

Меджі дивилась на гори, на далекий ліс, і її думки знову поверталися до Фреда і його друзів. Може, слід було б написати листа про свій приїзд? Проте як би той лист дійшов? Шофер казав, що там немає нікого на добрий десяток кілометрів. І потім, вона ж так поспішала, вирішивши, що мусить поїхати до Фреда. Мусить, бо тоді все з’ясується… А що може з’ясуватися?

Глибоко в душі Меджі маленьким, темним клубочком крилися неясні, але вже знайомі їй сумніви, вона не хотіла думати про них, не хотіла, і все ж таки думала, бо відчувала, як вони іноді змушують часто битись її серце і наповнюють його підсвідомою тривогою.

15

Поснідавши, друзі закурили. Але цього разу ніхто з них не відчув того приємного, безтурботного настрою, який завжди виникав у них в таборі