Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко
Він схопив Коротуна за руку. Ах, який нудотний цей запах! Він немов прилипає в носі, в горлі, у ньому є щось жирне, в’язке!..
— Мені хотілося б ще… ще раз… — бурмотів Джеймс Марчі, обертаючись назад.
— Та йди, тобі кажуть! — огризнувся Клайд.
Вони вискочили з палатки. Клайд вдихнув на повні груди живлющого повітря, напоєного запашною ранковою свіжістю лісу, і враз закашлявся. Насилу віддихавшись, помітив, що так само судорожно кашляє й Коротун. «Ага, — подумав Клайд із беззлобним задоволенням, — покашляй тепер і ти, подякуй, що я тебе витяг звідти, а то й ти міг задихнутися, наче та миша…» Раптом він згадав маленьку руду тваринку, яку зводили корчі, і йому стало не по собі.
Джеймс усе ще кашляв, тримаючись рукою за груди. Клайд підійшов до нього і співчутливо сказав:
— Ну що, старик, бачиш, як діє ця штука? Нічого, Коротун, пройде. Головне, що я витяг тебе з палатки, хай їй грець!
Сонце вже починало припікати. Небо лишалося безхмарним, але з-за обрію, над далекою смугою лісу, де наче в тумані видно було обриси гірських вершин, підіймалися неясні обривки темних хмар. Дивною здавалася їх поява у цьому сяючому блакиттю небі, чистому й яскравому, немов свіжовимитий прозорий купол, по якому все вище й вище підіймався невтомний у своєму русі диск сонця. Клайд з насолодою розпростав плечі, відчуваючи, як по всьому його тілу ллється гарячий ручай, що струменить від цього вогняного диска.
— А в горах, напевне, пройшли дощі, — сказав він мрійно. — Мабуть, вони прийдуть і до нас… он над вершинами з’явилися хмари, ще дуже далеко, але якщо вони вже є, то рано чи пізно докотяться і до нас. Так завжди буває в горах.
Йому було приємно говорити про те, що аж ніяк не пов’язувалося з метеоритом, фіолетовою плісенню й усім іншим у палатці Джеймса Марчі. Там було похмуро й непривітно, виникали складні питання й загадки, була плісень у блюдечках і цей огидний запах, від якого ще й досі лишався паскудний присмак у роті… А тут так радісно й хороше, і навіть думка про можливий дощ, яка раніше завжди асоціювалася з парасолькою і брудом на вулицях, зараз здавалася приємною й веселою.
— От коли б пройшла злива… гроза з блискавками й громом, га, Джеймс? І щоб небо розколювалося над нами. Ух, здорово! Як ти гадаєш, Коротун?
Але Джеймс Марчі відповів зовсім невлад:
— Вона здохла так само, як і вони…
— Хто «вона» і хто «вони»? — незадоволено спитав Клайд.
Йому не хотілося говорити на неприємну тему, хоч він прекрасно розумів, про що думав Джеймс.
— Миша і мурахи, — сумно відгукнувся Джеймс. — І це означає, що наша плісень згубно діє не лише на комах, а й на інші живі організми…
— Я дуже радий, що вона не вплинула поки що на такий живий організм, як твій, — іронічно зауважив Клайд. — А могла б… коли б я не забрав тебе звідти.
— Так, звичайно, — байдуже відповів Джеймс. Він зірвав травинку й неуважно прикусив її зубами. — Бач, мутація, очевидно, триває… і що буде далі, нам невідомо…
— А мені здається, що відомо, — рішуче зауважив Клайд.
— Що ти хочеш сказати? — неспокійно подивився на нього Джеймс.
— Дуже просто, старик. Твоя плісень досі не дала нам нічого приємного. Навпаки: її поведінка стає дедалі нестерпнішою. То вона вбивала комах, тепер губить і тварин, поки що маленьких. А може статися, що прийде черга і на більших? Цей її запах, хіба він не огидний? Ти кажеш, що мутація триває. Гаразд, повіримо тобі на слово. А якщо твоя плісень почне згубно діяти і на представників людського роду?.. Та, може, вона вже й тепер діє, якщо довше подихати її випарами. Хіба не так?
Джеймс Марчі зітхнув і з прикрістю відповів:
— Ти, мабуть, маєш рацію… А що ж далі?
— Далі, як мені здається, є лише один розумний вихід, — закінчив з підкресленою рішучістю Клайд. — Твою плісень треба негайно знищити. Може, спалити. І повернутися до спокійного відпускного життя.
Він заздалегідь передбачав, що його слова викличуть заперечення Коротуна, але такої бурхливої реакції не чекав. Джеймс спочатку зблід, потім почервонів і заговорив, перебиваючи сам себе і вже не слухаючи Клайда, який безуспішно намагався вставити бодай слово в потік його гнівної мови.
— Ти… ти хочеш спалити плісень? Знищити її? Знищити, навіть не довідавшись, що вона собою являє? Та чи знаєш ти, що… що це означає?.. Може, ми відкрили те, чого ще не знає наука. Це… це колосально! І замість того, щоб далі досліджувати нашу космічну знахідку, — спалити її! Клайд, опам’ятайся! Що ти верзеш? Це… це жахливо, я не можу знайти слів, Клайд!..
— Але, Джеймс, — спробував той спинити його і відразу ж махнув рукою: Коротун не бажав нічого слухати.
— Ти тільки подумай, — палко доводив він, — коли б Флемінг припинив дослідження плісені, яка прославила його ім’я, припинив би їх тільки тому, що ця плісень згубно діяла на організми, що було б тоді? Людство просто не довідалося б, що таке пеніцилін, антибіотики, розумієш? Коли б Едісон не провадив сотні й тисячі разів експерименти з електричною лампочкою, з її ниткою розжарювання, а кинув їх після першої ж невдачі, хто розповів би світові про електричне освітлення?.. Ні-ні, Клайд, я не впізнаю тебе. Як ти міг таке сказати? Спалити нашу плісень? Ні!.. Якщо ти боїшся заходити до моєї палатки, так і не треба! Я сам стежитиму за дією плісені. На хвилинку зайду, погляну і піду. А потім ми заберемо її, я сам упакую плісень у банки. Треба ж знати, на що вона здатна! І тоді я покажу її вченим, які займуться експериментами по-справжньому… ну, за серйозних лабораторних умов.
— Так я ж і хотів…
— Ти нічого не хотів, крім того, щоб знищити плісень! Нашу космічну плісень, наше незвичайне відкриття! Та як ти міг подумати про таке?
