Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

Одне слово, ти вимірюєш усе на свій лад, бо ти — центр всесвіту, так?

Гаразд, а чому тобі не спадає на думку, що кожен твій зустрічний — також центр всесвіту? Ні, й це не так. Він — цілий всесвіт! У своїх думках він також не помічає тебе, ти для нього ніщо, якщо випадково не наступив йому на ногу. Він думає про свою хворобу або про хворобу дружини, про свої власні успіхи чи прикрості, і йому до тебе немає ніякого діла, як, між іншим, і тобі до нього. Але ж він — також цілий всесвіт — і як було б дивно, неймовірно, коли б ти раптом зрозумів це! Перед тобою відкрилися б цілком незвідані глибини чужої свідомості, і хто знає, як би це вразило тебе. Ти зрозумів би, що всі люди зв’язані якоюсь спільною долею, хоч вони всі дуже різні. І це неважливо, чи йде мова про Америку, або Францію, або скажімо, про Радянську Росію. Кожен чоловік звідти, про якого ти й уяви не маєш, також містить у собі величезний всесвіт почуттів, настроїв, радощів, печалей. І він вимірює все на свій лад. Ось що важливо, милий Коротунчику! Ти не думав про це? Так от, подумай. Справа не в тому, що, коли дивишся на небо, зазираєш у його незвідані глибини, — паморочиться у голові, а в тому, що навколо нас з тобою ходять такі ж звичайні люди, і кожен з них сам по собі також цілий всесвіт. І ти, і я, і Фред, і ще багато інших.

Подумай про це, і в тебе також запаморочиться в голові, як у мене. Розумієш, Коротун, оце найголовніше. І, знаєш, мені здається, що, доки люди не навчаться якось розуміти одне одного, якось проникати в загадкові глибини свідомості інших, — так вони й залишаться малесенькими атомами, що блукають у нетрях всесвіту. А втім, так просто зрозуміти, зрозуміти, що загалом-то всім хочеться, щоб життя нічим не затьмарювалося — ні війнами, ні атомними грибами, ні хворобами! І тоді всім було б неймовірно добре. Як ти вважаєш, Коротун? Маю я рацію чи ні?»

— Звичайно, маю, і ти, Джеймс Марчі, не зможеш заперечити мені! — голосно й переконано сказав Клайд, забувши, що його довгий монолог він виголосив у власних думках і що можуть слухати його лише дерева та кущі. Але, наче у відповідь, до нього раптом здалеку долинув збуджений голос Джеймса:

— Клайд! Де ти там? Іди сюди, глянь, що робиться з плісенню!

11

Вистрибом, перескакуючи через коріння колючих кущів, що повилазило з землі, звивалося й зрадницьки стирчало у різних найнепридатніших місцях зарослої стежки, спотикаючись і одчайдушно лаючись, Клайд добіг до Джеймса Марчі. Коротун був дуже схвильований і переступав з ноги на ногу. Окуляри його зсунулися набік, волосся було скуйовджене. Двічі він набирав повітря в рот, але так і ковтав його судорожним рухом, не сказавши нічого.

— Що трапилося, Джеймс? — спитав нарешті Клайд, переводячи подих. — Ну, я, скажімо, захекався, тому що біг. А що з тобою?

Джеймс ще раз переступив з ноги на ногу і сказав тихо, трошки заїкаючись від збудження, як це частенько з ним траплялося:

— Розумієш, ця п-плісень убиває комах!..

— Як убиває? — нічого не розумів Клайд.

— Т-так, убиває. В-вони лежать мертві. Б-були, розумієш, живі, а тепер мертві, — мовив Джеймс, злякано кліпаючи блакитними очима, і глибоко зітхнув.

— Та кажи ж ти серйозно, — розсердився Клайд. Більш за все він не любив слухати плутані, позбавлені всякої логіки пояснення. — Які комахи? При чому тут твоя плісень? Розповідай усе по порядку, Коротун, що трапилося?

Джеймс Марчі глибоко зітхнув:

— Краще всього, ходімо, ти побачиш сам, Клайд, — благально попросив він. — М-мурашки… і м-метелики… І навіть б-бабка, розумієш, Клайд? — він знову почав заїкатись.

Клайд безнадійно махнув рукою.

— Гаразд, ходімо подивимось, — сказав він. — Від тебе все одно зараз нічого не доб’єшся.

Вони йшли галявиною до палатки Джеймса: Клайд швидкими рішучими кроками, а Коротун, наче пританцьовуючи, то забігав уперед, то відставав від нього, розмахуючи невлад руками й намагаючись пояснити Клайду все, що сталося.

— Я прокинувся і зразу ж пішов до своєї палатки, — швидко говорив він. — Тебе вже не було… От я відкрив запону і зайшов туди. Спочатку не помітив… потім придивився… і мені здалося, що плісень трохи змінила колір…

— Припустімо, що й я це помітив, — на ходу кинув Клайд.

— Ти заходив до моєї палатки? От бачиш, значить, усе це мені не привиділося! — сплеснув руками Джеймс. — Плісень стала зовсім фіолетовою, правда?

— Так-так, але ти розповідай про своїх комах!

— Я тоді помітив, що біля одного з блюдечок на землі лежать мурашки. Мертві, розумієш? Я навмисно придивився: справді мертві! І м-метелики мертві… ось так, звели лапки, і мертві. І н-навіть б-бабка — теж мертва! Така велика, сильна — і м-мертва. Це просто неймовірно, Клайд! Я навіть злякався…

— А чого ж тут лякатися? Ех ти, вчений! — трохи насмішкувато протяг Клайд.

Джеймс, не задумуючись, простодушно відповів:

— Звичайно, я й сам розумію, що нема чого. Мабуть, це я спросоння… От і вирішив покликати тебе.

— А чому ти не покликав Фреда?

— Так Фред, мабуть, ще спить, — відповів Джеймс.

Ні, Фред не спав. З палатки з’явилася його плечиста постать, і він голосно промовив:

— Доброго ранку, братці-кролики! Вже базікаєте? А хто принесе води для кави? Моя справа готувати, а вода мусить бути вже на місці.

Фред Стапльтон з насолодою потягнувся, розминаючи м’язи після сну. Він був у благодушному настрої, як і належить здоровилу після міцного, нічим не затьмареного сну, подумав Клайд; не те що Коротун, який зразу ж кинувся до своєї плісені і тепер ось переживає… Ні, Фред Стапльтон зроблений з іншого тіста!

— Тут, бач, Джеймс каже, що його плісень уже показує себе, — сказав йому Клайд.