Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

— Зовсім як ти, Коротун, — задоволено промовив Клайд. — Ну й голова!

— Нічого особливого, — відмахнувся Джеймс. — Так от: «Він подрібнив його внутрішню частину, яка не піддалася дії високої температури, що виникла під час польоту крізь атмосферу, і «поселив» цей порох на живильні драглі. Незабаром на поверхні драглів серед безлічі кам’яних порошинок з’явилися й почали рости колонії живих клітинок — організмів неземного походження. З 1961 року, з часу, коли було висіяно порох, — ці колонії і досі розвиваються вже в земних умовах».

— А ти ж, Коротун, не подрібнював внутрішньої частини твого метеорита, — зауважив Фред, який цього разу слухав розповідь дуже уважно.

— Навіщо ж мені це робити, якщо плісень була прямо на уламку? — резонно заперечив Джеймс. — Я просто пересадив її. І, май на увазі, вона росте! До речі, непогано було б подивитися, як вона там, — раптом занепокоївся він.

— Встигнеш, встигнеш. Є в тебе ще щось? — наполягав Фред.

— Еге ж, «встигнеш», — стурбовано пробурмотів Джеймс. — А якщо там виявиться щось нове?.. Ну, гаразд, у мене вже лишилося небагато. Ось іще цікаві відомості, — цього разу з Радянської Росії…

— Комуністи теж займаються цим? — щиро здивувався Фред.

— А чому б і ні? — відповів Клайд. — Адже ж вони роблять ракети, супутники й запускають космонавтів у міжпланетний простір.

— Ну, все це для пропаганди, — відмахнувся Фред. — А наука в них…

— Якщо вони роблять ракети й запускають космонавтів, так тут, бач, без науки не обійдешся, — переконливо сказав Джеймс.

— Та чорт з ними, з тими комуністами, мені все одно, чим вони там займаються. Будемо ще про це сперечатися! — презирливо вигукнув Фред. — Ти мені про плісень давай, а не про комуністів!

Джеймс несхвально поглянув на нього, а Клайд сказав:

— Тобі б у ФБР працювати, а не в конторі по збиранню об’яв. Сам почав про комуністів, а тепер ми винні.

— Гаразд, досить, — примирливо відповів Фред. — Давай краще закуримо люльку миру, Клайд. Бери сигарету! Тобі не пропоную, Коротун, бо ти ж смокчеш свою люльку.

Вони закурили. Джеймс знову взявся за журнал.

— Так от у чому тут справа, — заговорив він, пихкаючи люлькою. — «Вчені з Туркменистану Байрієв і Мамедов провели в 1960 році дуже цікавий експеримент з уламками Сіхоте-Алінського метеорита, що впав на Землю в 1947 році. Вони теж подрібнили один з уламків і посіяли здобутий порох у живильний розчин. Через дві доби в розчині з’явилась ледве помітна тонка мікроплівка. Під мікроскопом було встановлено, що в ній перебувають рухомі мікроби, живі істоти з космосу, схожі на так звані озокеритні палички. Вчені назвали їх метеоритними паличками. Вони виділяють жироподібну речовину матово-білого кольору з особливим блиском. А колонії їх утворюють навіть генеративні нитки, виразно помітні під мікроскопом. Метеоритні палички й далі успішно розвиваються вже в кількох поколіннях». Отож, — сказав на закінчення Джеймс, — знахідка живих мікроорганізмів у метеоритах зовсім не таке виключне явище. Що я й хотів вам довести.

Навколо вогнища запала тиша. Перегорілі гілки вкрилися сірим попелом, під яким усе ще червоніли жаринки. З лісу насувалася прохолода, немов дерева дихали вологим холодком, що повільно поширювався на галявину. І небо, здавалось, спустилося нижче, розкривши темно-синю чашу над лісом і схилами, звідкіля долинало дзюрчання води безіменної річки. Тільки тепер це дзюрчання стало чути краще, наче річка наблизилася до вогнища. Від зеніту до горизонту майнула яскрава вогняна лінія. Вона перерізала все небо, мов ракета, що з’явилася невідомо звідки, і так само несподівано закінчила свій шлях за темним лісом.

— Теж метеорит, — тихо сказав Клайд. — І, може статися, з якимись космічними мікроорганізмами, га, Джеймс, як ти думаєш?

— Що можна сказати? — так само тихо відповів той, не відриваючи погляду від неба, немов намагаючись ще побачити якийсь слід вогняної лінії. — Це відбувається не за розкладом. І тим цікавіша наша знахідка…

Фред незадоволено скривився.

— Цікавіша, цікавіша, — зневажливо зауважив він. — Доки ти, Коротун, не наговорив усього цього, мені й справді здавалося, що твоя плісень чогось варта. А коли, як ти кажеш, справа це звичайна і схожа на інші наукові штучки, то, скажу тобі по-дружньому, все це не варте ламаного гроша. Я думав, що от, мовляв, ми всіх вразимо, уб’ємо наповал неймовірним повідомленням. А виходить, тут взагалі нема про що говорити. Піду я краще спати, — закінчив він, втративши, очевидно, цікавість до метеорита.

Джеймс Марчі трохи помовчав. У відблисках вогнища, що потроху згасало, Клайд помітив, як змінилося його обличчя — стало раптом напруженим, паче він хотів щось сказати і не наважувався. «Дивно, — подумав Клайд, — а в нашого Коротуна, виходить, у рукаві є ще якийсь фокус! Тільки — який саме?»

Фред уже підводився з землі. У нього був вигляд людини, яку даремно потурбували. І саме тоді Джеймс простягнув до нього руку з люлькою і спитав:

— А тобі й справді хотілося чогось незвичайного? Якогось сенсаційного повідомлення, про яке ніхто й не догадується?

— Ну, я не знаю, — знизав плечима Фред, — але в таких справах сенсація ніколи не шкодить. Це я знаю з власного досвіду. А ти що — хочеш переглянути свої позиції?

— Ні, — серйозно відповів Джеймс. — Мої позиції лишаються такими ж самими. Але…

— Та в чому річ, Коротун?

— Тобі обов’язково потрібна сенсація? — немов усе ще зважуючи свої слова, сказав Джеймс. — Гаразд, одержуй її!

Ці слова пролунали різко й раптово, як несподіваний удар, тим більше нежданий, що завдав його Джеймс Марчі.

— Що?

— Про що ти, Джеймс?

Обидва приятелі були вкрай здивовані. Фред застиг наче вкопаний. «Ну, ну, Коротунчику, — думав Клайд, — покажи-но йому!»

Джеймс розмірено й чітко повторив:

— Тобі потрібна сенсація? Що ж, Фред, зараз ти її матимеш!

Фред знову сів на землю біля вогнища. Справді, він був вражений так,