Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко
Клайд підійшов до палатки, звідки вистрибнув кролик. Так і є, Джеймс нещільно притулив запону, і в палатку залізли допитливі звірята. Клайд з цікавістю зазирнув усередину.
Після яскравого сонячного світла його очі не зразу звикли до напівмороку палатки. Він побачив дві сумки Джеймса Марчі, що лежали біля стіни, якесь спорядження. На плетеному маті, де вчора була постіль Коротуна, стояли три блюдечка. І в них… Клайд уважно придивився.
У них не було нічого, рішуче нічого цікавого! Такі самі невеличкі шматочки плісені, які були й учора, хоча, можливо, — так, можливо! — вони трошки збільшились. Та й усе. Ще Клайду здалося, — а може, винний у цьому був лише напівморок, який панував у палатці, — що плісень знову змінила свій колір, вона була вже не яскраво-синьою, а набула фіолетового відтінку. І навіть немовби стала прозорішою, ніж раніше. В палатці відчувався легкий, майже невловимий запах чогось схожого на оцет або нашатирний спирт. «В усякому разі, добре, що я умовив Джеймса не спати в палатці поруч із плісенню. Мабуть, це від неї такий запах, — подумав Клайд, закриваючи запону палатки. — Метеорит це чи ні, космічна плісень чи якась земна, все одно не слід дихати випарами такої штуки, та ще коли людина спить і нічого не відчуває».
З приємним задоволенням, що буває завжди, коли переконуєшся в своїй правоті, Клайд швидко рушив до схилу, за яким бігла річка. Мабуть, у горах пройшли дощі, бо в річці прибуло води: шум і плескіт хвиль став сильнішим, це Клайд помітив одразу, щойно почав спускатись. А що з метеоритом, який вони залишили під великим кедром? Як він там? Джеймс так і не умовив їх перенести його сюди, у табір: Фред прямо заявив, що не хоче морочитися з каменем, поки Джеймс не доведе йому, що знахідка має наукову цінність.
Клайд спритно перестрибнув через коріння колючих кущів, що перепліталося й повилазило з грунту. Ухитрявся не зачіпати гострих колючок. І це також було дуже приємно: значить, не такий уже він незграбний мешканець міста, якщо за кілька днів навчився мистецтва лісного трапера!
Ось і річка… проте ні, зараз вона вже значно більше схожа на справжню ріку, вона сердито хлюпоче хвилями, перекочує валуни, і від цього стоїть нестихаючий гуркіт. Каміння б’ється об берег, спотикається, наче п’яне, сліпо перевалюючись, не знаходячи собі місця. Клайд здивовано дивився, як протягом однієї ночі різко змінився вигляд маленької гірської річки, що перетворилась у стрімкий бурхливий потік спіненої води. А що ж робиться тут у повінь, коли з гір стікають цілі озера талої води?.. До речі, як з метеоритом Коротуна? Де він, чи не знесло його водою?..
Ні, він лежить, як і лежав, не далеко від річки, під тим самим величезним кедром. Його відразу побачиш: майже чорний, він дуже відрізняється від сірувато-жовтих вапнякових валунів. Річка ще не настільки розлилася, щоб дістати його: від метеорита до води ще чотири-п’ять метрів. Усе гаразд. «Небесний гість зовні зовсім не змінився, — подумав Клайд, і сам відразу ж посміхнувся від цієї думки: — А що ж зрештою могло статися з ним на протязі однієї ночі?»
Клайд сів на валун біля самої річки. Тільки тепер він помітив, як похмуро вранці під величезними кедрами над річкою; досі йому не траплялося бувати тут так рано. Кедри загадково шуміли віттям, немов плакали за валунами, які досі лежали тут і спокійно грілися на сонечку. Кедри до них уже звикли. А тепер валуни понесла бурхлива течія божевільної річки. Вода, що раніше вабила до себе свіжою прохолодою, тепер здавалася сердитою, неприємно холодною, вона скипала і пінилась, і тільки в маленькій затоці серед крупних валунів, як і раніше, лишалася спокійною і дзеркальною, відбиваючи верхівки кедрів.
Клайд нахилився й глянув на своє відображення у воді. Нічого, досить симпатична фізіономія, хоч і слід було б поголитися, бо обличчя заросло щетиною дводенної давності. Високе чоло під пасмами світлого волосся, гарний прямий ніс, щоправда, трошки завеликий, — невипадково ще в коледжі йому доводилося огризатися за те, що його носа неповажливо називали «рубильником». Опуклі зеленкуваті очі, що їх, як казала мати, завжди було «трошечки забагато»; але це було давно, а тепер деякі дівчата цілком правильно вважають, що у Клайда просто великі й дуже лагідні очі, ось як! Можливо, вилиці трохи випинаються і надають усьому обличчю трошки дикуватого, майже монгольського вигляду, але це помітно, коли він не голений, а так, в цілому, обличчя у вас, Клайд Тальбот, інтелігентне й навіть приємне, ви можете мати успіх, містер Тальбот, і не лише в ділових колах, але й…
Він усміхнувся. Легковажні думки лізуть йому в голову в цій похмурій обстановці. А справді, чого він тут сидить, коли нагорі так весело й радісно, коли там світить ласкаве ранкове сонце, і вже, мабуть, прокинулись і Фред, і Джеймс? Коротун, напевно, помчав до своєї плісені, а Фред робить в’їдливі зауваження на його адресу. Клайд підвівся і, кинувши ще один погляд на своє відображення у воді, пішов угору, до друзів.
Вчора вони говорили про те, яка маленька людина у невідомому безмежному всесвіті. Говорили, правда, лише Джеймс і Клайд, а Фред позіхав і лаявся. Гаразд, не в цьому річ… а може, і в цьому. Адже ця малесенька, крихітна людинка вважає себе все ж таки центром всесвіту. І Коротун погоджувався. А слід було б сказати інакше, зовсім не так.
«Ось ти йдеш вулицею. Навколо тебе поспішає безліч перехожих, вони йдуть в тому ж напрямку, що й ти, ну і назустріч. Ти їх просто не помічаєш, адже правда, Коротун? Ти думаєш про себе й про свої справи, про свої думки, свої настрої. Для тебе — саме ти, а не хтось інший, — центр всесвіту, і все крутиться навколо тебе, і дощ, який для чогось пішов, а в тебе немає ані плаща, ані парасольки, і ти дуже незадоволений з цього. І автобус, у якому ти хотів було сховатися від дощу, іде не в тому напрямі, як треба тобі, а чомусь обов’язково в іншому, протилежному, і ти, невдоволений, лютуєш. І полісмен дав не той сигнал на переході, і тобі доводиться чекати, коли ти дуже поспішаєш.
