Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко
— Він образився? — тихо спитала дівчина. — За що?
Джеймс розвів руками, висловлюючи цілковите нерозуміння. Мабуть, йому слід було щось сказати, якось утішити дівчину. Втім, Джеймс догадався це зробити лише, коли Меджі вже безпорадно притулилась до шорсткого стовбура дерева і беззвучно заплакала. Нерви не витримали напруження, яке не залишало її з моменту приїзду. Вона героїчно стримувалась, весь час намагалася шукати виправдання поведінці Фреда: він уникав залишатися з нею наодинці, несподівано захотів спати після полювання, був цілком байдужий і полишив її на друзів. Втеча Фреда з прогулянки, про яку вона його безмовно благала, була останньою краплиною. Все, все вже ні до чого, тепер ясно, що нічого не зробиш, він пішов, зовсім пішов. Вона йому набридла, так-так, набридла!..
— Меджі, будь ласка, не треба… Меджі, я дуже прошу вас, заспокойтеся… не треба плакати!
Джеймс безладно повторював слова розради, не думаючи про їх зміст. Він переступав з ноги на ногу, смішно пританцьовуючи біля дівчини, простягав руки, намагаючись ласкаво погладити її по голові, але одразу ж відсмикував руку, немов боячись обпектися.
— О Меджі, ну справді не треба так гірко плакати, — намагався втішити її Джеймс.
Нарешті він усе ж таки торкнувся голови дівчини, відчув під пальцями пухнасті пасма її волосся. Джеймс злякано примружив очі: невже він і справді гладить волосся Меджі?.. Ні, це неможливо!
Але Меджі немов чекала цієї ласки. Вона швидко повернулась, судорожно обхопила враженого Джеймса за плечі, головою притулилася до грудей немов у пошуках надійного захисту. Дівчина гірко плакала, перериваючи ридання безладними словами, в яких були і відчай, і гіркота, і сум.
— О, я так… так старалася, щоб він був зі мною… — захлинаючись лепетала вона, змочуючи сорочку Джеймса гарячими сльозами, які немов обпалювали його груди. — Я хотіла… я їхала сюди… бо думала, що він… Джеймс, навіщо він так?.. Хіба я зробила щось погане? Хіба я не кохаю його?.. Я вірила, що все буде добре… весь час вірила…
Джеймс гладив її по голові, ласкаво перебираючи пальцями м’яке волосся й дивувався своїй сміливості: він торкається Меджі, її пухнастого бронзового волосся, ось він, здається, міг би навіть притулитися губами до нього, і нічого! Ні-ні, це неможливо, раптом збагнув він. Дівчина плаче, в неї велике горе, вона лише тому й пригорнулася до нього так довірливо, що їй зараз цілком байдуже, кому поскаржитися, в кого знайти захист. А він… він дозволяє, щоб йому в голову лізли отакі шалені думки, від яких калатає серце й стукотить у скронях, бо в цих думках і почуттях, що переповнюють його, є та свята святих усієї його істоти, та нездійсненна смілива мрія, гарячково переконував він самого себе, про яку тільки можна написати в потаємному щоденнику, замикаючи його потім у шухляді столу, і не можна, не можна говорити вголос…
Звичайно, про це говорити не можна! Ні в якому разі! І тут-таки, жахаючись своїх слів, Джеймс раптом сказав, дивлячись кудись убік:
— А я, Меджі, писав вам. Багато-багато писав. Ні, ні, ви не думайте, не для вас, а так, для себе.
Можливо, вона не почула, ой, хоч би не почула, в думках благав Джеймс, відчуваючи, як від хвилювання, що раптом охопило його, спітніли долоні й навіть пальці, якими він усе ще перебирав її волосся. Проте Меджі почула. Дівчина трохи підвела голову, досі сховану в нього на грудях, і здивовано спитала:
— Як це мені і не для мене, а для вас?
В її заплаканих синіх очах світився подив. Великі вії були ще вологі від сліз, мокрими залишалися й щоки, і кругле, наче у дитини, підборіддя. Але пухнасті зламані брови здивовано піднялися, і свіжі, немов умиті росою губи з залишками помади також від цікавості трохи відкрилися, мов часточки мандарина-королька, подумав Джеймс, у нього лід шкіркою саме такі червоні бризки…
Слова Джеймса, очевидно, вразили Меджі своєю несподіваністю, бо вона ще раз перепитала, злизнувши з губи сльозинку, яка лоскотала її:
— Мені, не для мене, а для вас?.. Це незрозуміло, Джеймс!
«Отак завжди буває, — з відчаєм подумав Джеймс, — бовкнеш щось ненароком — і як тільки в мине це вихопилося! — а потім хтозна, що й робити». Він швидко заговорив, наче намагаючись під цією квапливістю приховати власну розгубленість:
— Я хотів сказати, що іноді… іноді я п-пишу щоденник… і там д-дещо про вас, Меджі…
«А, чорт, чому «дещо», коли майже все, і вона обов’язково зрозуміє», — жахнувся Джеймс. І хоч він лише подумав про це, Меджі вже сказала:
— Теж не виходить, Джеймс. Ви щойно сказали, що писали мені «багато-багато». А тепер виявляється — тільки «дещо». Краще скажіть правду. Це й справді щоденник?
Руки Меджі вже не обіймали Джеймса. І він уже не пестив її волосся. Меджі на крок одійшла від Джеймса і притулилась до того дерева, біля якого нестримно розплакалася. Тепер вона діловито вийняла з маленької сумочки носову хустинку й пудреницю.
— Мабуть, я така заплакана, — сказала вона, витираючи обличчя хустинкою. — Як безглуздо все це вийшло… То як, Джеймс? «Дещо» чи «багато-багато»?
«Просто дивно, як швидко дівчата можуть змінювати свій настрій», — подумав Джеймс. Адже щойно Меджі гірко плакала, а тепер пудриться й кокетливо розпитує, поглядаючи на нього ще не просохлими від сліз очима. Дивовижні істоти, ці дівчата…
— Взагалі дещо, але для мене й це багато, — сказав він з острахом. — Знаєте, я не вмію писати. Так, іноді записую, що спаде на думку… Я ж не письменниці не журналіст. От у мене був один знайомий, так він писав про що завгодно і дуже вдало. Одного разу дав мені прочитати своє оповідання, і, слово честі, я був вражений… Він справді як письменник…
— Заждіть, Джеймс, — перебила його Меджі, сховавши пудреницю, — Навіщо нам розмови про вашого знайомого? Що ви писали про мене? Мабуть, щось погане, га? Дасте мені прочитати? Я страшенно люблю читати щоденники!
Що далі, то гірше! Джеймс люто куйовдив борідку. Ну, гаразд, так чи не
